Другого листопада російська авіація вдарила по школі в Камишевасі на Запоріжжі. Головне управління розвідки Міністерства оборони України заявляє, що встановило того, хто спланував цей удар. Ним, за даними розвідки, є полковник Федір Зубаков – начальник групи вогневого ураження штабу російського угруповання військ Дніпро.
Чому це має значення, якщо ви далекі від військової тематики? Бо за кожним обстрілом стоїть не безлике угруповання, а конкретні люди з прізвищами, посадами й підписами під наказами. Поки імена не названі, воєнний злочин залишається рядком у статистиці. Щойно вони з’являються в документах слідства, починається зовсім інша юридична історія.
Що відомо про цей епізод
За інформацією розвідки, для атаки залучили чотири літаки Су-34. Це фронтові бомбардувальники, які росіяни регулярно кидають на прифронтові міста. Екіпаж кожної машини складається з двох осіб, тож чотири борти – це вісім робочих місць у кабінах. Розвідка називає шістьох льотчиків, причетних до бомбардування.
Планував удар, за версією ГУР, саме Зубаков. Посада звучить кабінетно, але за нею стоїть цілком конкретна влада: група вирішує, куди полетять бомби, і звітує про результати вищому командуванню. У ланцюгу від наказу до вибуху такі офіцери перетворюють абстрактні цілі на координати.
До речі, сам факт публікації прізвищ – це теж інструмент. Розвідка не просто розповідає новини, вона фіксує епізод у публічному просторі. Пізніше це стане в пригоді слідчим, які збирають матеріали про воєнні злочини в прифронтових районах.
Чому удар по школі – це воєнний злочин
Школа належить до цивільних об’єктів. Міжнародне гуманітарне право захищає її навіть тоді, коли неподалік розташовані військові. Принцип розрізнення вимагає від командирів чітко відокремлювати військові цілі від цивільних. Принцип пропорційності додає: навіть законна ціль не варта удару, якщо загибель цивільних явно переважить військову перевагу.
Римський статут Міжнародного кримінального суду прямо називає воєнним злочином навмисні напади на будівлі, призначені для освіти. Це підпункт ix пункту 2 b статті 8. Доводити треба не те, що літак російський, а те, що ціллю свідомо обрали школу.
Схожий захист дають Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року та Додатковий протокол I 1977 року. Стаття 52 протоколу прямо говорить: цивільні об’єкти не можуть бути об’єктом нападу. Винятків для можливого розташування особового складу там немає.
Наказ не звільняє від відповідальності
Найпоширеніше виправдання звучить так: я лише виконував наказ. Юридично воно не працює. Стаття 33 Римського статуту каже: наказ начальника не звільняє від кримінальної відповідальності, якщо його злочинність була очевидною. Обстріл школи – саме такий випадок.
Те саме стосується і тих, хто віддавав розпорядження. Командир не може сховатися за формулюванням про військову необхідність, якщо ціль була цивільною. Питання лише в тому, хто першим опиниться на лаві підсудних – виконавець чи замовник.
Хто і за якими законами судитиме
В Україні такі дії кваліфікують за статтею 438 Кримінального кодексу – порушення законів і звичаїв війни. Санкція сягає п’ятнадцяти років позбавлення волі, а за окремих обтяжуючих обставин – довічного ув’язнення.
Паралельно працює механізм Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Ордер на арешт не означає негайного затримання, зате різко звужує коло країн, куди людина може поїхати. Ще один шлях – універсальна юрисдикція. Німеччина, Литва, Естонія, Іспанія та низка інших держав можуть відкривати власні провадження про воєнні злочини, скоєні будь-де у світі.
Ще один нюанс: у багатьох країнах уже діють спеціальні підрозділи, які займаються саме такими справами. Вони приймають заяви від свідків, збирають цифрові докази й готують справи задовго до того, як підозрюваний опиниться на їхній території.
Окремо триває розмова про спеціальний трибунал за злочин агресії. Це складніша конструкція, бо тут ідеться не про окремий епізод, а про саме рішення напасти на країну.
Навіщо розвідці прізвища
Ім’я полковника – це не просто гучна заява. Це цеглина в доказовій конструкції, яку називають командною відповідальністю. Стаття 28 Римського статуту дозволяє притягнути керівника до суду, якщо він знав або мав знати про злочини підлеглих і не зупинив їх.
Далі в гру вступають санкції. Західні країни вносять таких офіцерів у списки, заморожують активи, закривають в’їзд. Для людини, яка звикла відчувати себе гвинтиком у великій машині, це неприємний сюрприз. Гвинтик раптом стає підсудним.
Як збирають доказову базу
Робота триває довго й малопомітно. Супутникові знімки до і після удару, записи перехоплень, польотні завдання, дані про вильоти з аеродромів, свідчення місцевих мешканців. Кожен епізод окремо виглядає як дрібниця, а разом вони дають картину, яку вже можна принести в суд.
Суд у Гаазі вимагає довести не лише сам факт удару, а й умисел. Тобто треба показати, що командир знав: під удар потрапить саме школа. Ось чому так важливі польотні завдання й перехоплення розмов – вони розкривають, що саме обирали ціллю.
Допомагають і звичайні люди. Відео з телефонів, фото з місця, розповіді очевидців – усе це стікається в єдину базу. Журналісти та правозахисники потім перевіряють дані й передають їх слідчим. Звучить хаотично, але за останні роки такий підхід дав не одну доведену справу.
Потім починається найнудніша частина – узгодження з партнерами. Офіс Генерального прокурора, СБУ, ГУР і колеги з Євроюсту звіряють дані, щоб жодна літера в прізвищі не виявилася помилковою. Помилка тут коштує дорого: захист у Гаазі тільки цього й чекає.
Строки – окрема історія. Вироки за такими епізодами з’являються роками, частину з них ухвалюють заочно, поки обвинувачений сидить собі вдома й почувається в безпеці. Але заочний вирок не фікція. Він тягне за собою арешт майна, обмеження на операції з активами, неможливість вільно подорожувати.
Що це дає родинам і місцевим
Для людей, які пережили удар, важливе не лише покарання, а й визнання. Офіційний документ, де чорним по білому написано, що по їхньому місту вдарили навмисне, – це вже щось. З ним простіше отримати компенсацію, статус постраждалого, пільги.
Інший вимір – компенсації. Україна послідовно наполягає, щоб Росія платила за руйнування, і міжнародні реєстри збитків для цього вже працюють. Кожне підтверджене прізвище збільшує шанси, що рахунок зрештою виставлять.
Механізм не спиняється. Сьогодні в постанові про підозру з’являється ім’я полковника, завтра додаються нові епізоди, післязавтра – нові ордери. Питання вже не в тому, чи назвуть винних, а в тому, скільки їм вдасться просидіти непоміченими, перш ніж хтось постукає в двері.