Закриття провадження у справі – процедура начебто технічна, але саме навколо неї часто ламаються списи між позивачами, відповідачами й навіть судами. Особливо гостро постає питання, коли боржник гасить заборгованість уже після подання позову, а кредитор після цього хоче забрати заяву назад. Що робити з судовими витратами? Хто кому винен? Верховний Суд нещодавно розставив крапки над «і» у справі № 345/5838/25, і ця постанова варта вашої уваги.
Як усе починалося: борг, позов і несподівана сплата
Уявіть ситуацію. ФОП надавав житлово-комунальні послуги, а двоє споживачів за них не платили. Борг накопичився за період із липня 2019-го до квітня 2021 року. Сума не космічна – 965,58 грн основного боргу плюс інфляційні втрати й 3% річних. Разом вийшло 1 282,84 грн.
У жовтні 2025 року підприємець звернувся до Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області з позовом про солідарне стягнення цієї суми з обох боржників. А вже в листопаді один із відповідачів – ОСОБА_3 – повідомив суд, що 3 листопада 2025 року повністю сплатив борг на рахунок позивача.
Здавалося б, інцидент вичерпано. Але тут починається найцікавіше – процесуальне.
Два шляхи для закриття: який обрати
Після отримання грошей позивач подав заяву про відмову від позову. Суд першої інстанції прийняв цю відмову й закрив провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України – позивач відмовився від позову, і відмова прийнята судом.
Але відповідач ОСОБА_3 із цим категорично не погодився. Його логіка: раз борг сплачено, то предмет спору зник. Отже, і закриття провадження у справі мало відбутися за пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України – через відсутність предмета спору. Різниця не лише технічна: від підстави закриття напряму залежить, хто й скільки заплатить за судовий процес.
Апеляційний суд підтримав позицію першої інстанції. Тоді ОСОБА_3 пішов до Верховного Суду.
Що сказав Верховний Суд про підставу закриття
Касаційний суд нагадав ключовий принцип: учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд. Це називається диспозитивністю – і це основа цивільного процесу. Стаття 13 Цивільного процесуального кодексу України прямо каже: суд не може змушувати сторону діяти інакше, ніж вона хоче.
Позивач захотів відмовитися від позову – він має на це повне право на будь-якій стадії процесу. І суд зобов’язаний цю відмову прийняти, якщо вона не суперечить закону й не порушує прав інших осіб.
Крім того, Верховний Суд звернув увагу на принципову відмінність: відсутність предмета спору означає, що між сторонами не залишилося жодних неврегульованих питань. Але ж позивач сам не посилався на такі обставини – він подав заяву про відмову. І суд не встановив, що спір вичерпано повністю. Тому закриття провадження у справі за пунктом 4 статті 255 ЦПК України було абсолютно правильним.
До речі, суд касаційної інстанції послався на усталену практику – зокрема на постанову Верховного Суду від 29 квітня 2026 року у справі № 369/7426/24, де підтверджено: суд не може змінити диспозитивне волевиявлення позивача.
А от із судовими витратами вийшла халепа
Тут варто зупинитися детальніше, бо саме в цій частині суди першої та апеляційної інстанцій припустилися помилки.
Районний суд вирішив питання судового збору так: половину (484,48 грн) повернути позивачу з державного бюджету, а другу половину – стягнути з відповідачів порівну, по 242,24 грн із кожного. На перший погляд – логічно й справедливо. Але Верховний Суд із цим категорично не погодився.
Чому? Бо суд першої інстанції поєднав два взаємовиключні механізми. Поясню простіше.
Частина перша статті 142 ЦПК України передбачає повернення 50% судового збору з бюджету – але цей механізм працює у випадках, коли сторони добровільно врегулювали спір (мирова угода, визнання позову, відмова від позову до початку розгляду справи по суті).
А частина третя цієї ж статті встановлює інше правило: якщо позивач відмовився від позову саме тому, що відповідач задовольнив його вимоги після пред’явлення позову, суд присуджує стягнення всіх понесених позивачем витрат із відповідача.
Ключове слово – «всіх». Не половини. Не частини. А повного обсягу.
Саме цей другий випадок і мав місце у справі № 345/5838/25. Боржник сплатив заборгованість після відкриття провадження. Отже, позивач мав право на повне відшкодування судового збору за рахунок відповідачів – без жодних компенсацій із бюджету.
Як Верховний Суд виправив ситуацію
Касаційний суд скасував рішення в частині повернення 484,48 грн із державного бюджету. Натомість збільшив суму, яку стягують із кожного відповідача, – з 242,24 грн до 484,48 грн. Тобто тепер вони компенсують позивачу судовий збір у повному обсязі, порівну.
Що ж до витрат на правничу допомогу – тут усе залишилося без змін. Суд першої інстанції оцінив заявлені позивачем 5 256,57 грн як неспівмірні з огляду на незначну складність справи, невелику ціну позову й той факт, що справа розглядалася в письмовому провадженні без виклику сторін. Тому суд зменшив цю суму до 1 000 грн – по 500 грн із кожного відповідача. Верховний Суд не знайшов підстав переглядати цей висновок.
Кстати, позивач не оскаржував зменшення витрат на правничу допомогу, а інший відповідач (ОСОБА_2) взагалі не подавав скарг. Тому доводи ОСОБА_3 у цій частині торкалися лише загальної незгоди – і суд їх відхилив.
Практичний урок для всіх сторін
Ця справа – чудова ілюстрація того, як важливо правильно визначити підставу для закриття провадження. Вибір між пунктом 2 і пунктом 4 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України – не формальність. Він безпосередньо впливає на те, хто нестиме фінансовий тягар судового процесу.
Для кредитора головний висновок такий: якщо боржник заплатив після подання позову – не погоджуйтеся на повернення половини судового збору з бюджету. Наполягайте на повному відшкодуванні за рахунок відповідача через механізм частини третьої статті 142 ЦПК України. Це ваше законне право.
Для боржника урок теж очевидний: краще платити до суду, а не після. Бо інакше доведеться компенсувати не лише основний борг, а й усі судові витрати позивача – включно зі збором і правничою допомогою.
Ну і для судів першої інстанції Верховний Суд дав чіткий сигнал: не можна механічно поєднувати два різні способи розподілу судового збору. Або боржник платить усе, або половина повертається з бюджету – але не одне й інше водночас.