Залишення позову без розгляду – процедура, яка на перший погляд не викликає запитань. Позивач двічі не з’явився в судове засідання без поважних причин, і суд припиняє провадження. Крапка. Але що робити відповідачу, якщо він вклав час і сили в захист, підготував усі докази, а позивач просто «злив» процес, щоб почати все заново вже з виправленими помилками?
Саме така ситуація стала предметом розгляду Верховного Суду у справі № 756/14964/24. Історія почалася з того, що Комунальне підприємство «Київський іподром» подало позов до громадянина про стягнення боргу за послуги з утримання коней, ветеринарні послуги, комунальні платежі та медикаменти. Загальна сума – понад 300 тисяч гривень.
Протягом розгляду справи в Оболонському районному суді міста Києва позивач кілька разів намагався долучити додаткові докази, але суд відмовляв через пропуск процесуальних строків. Справа рухалася, відповідач активно захищався. І ось на стадії, коли вже відбувся обмін змагальними документами, позивач подає заяву про залишення позову без розгляду.
Але суд цю заяву не задовольнив. І тоді починається найцікавіше.
Дві неявки – і справа закрита
29 квітня 2025 року представник КП «Київський іподром» не з’явився в судове засідання. Справу перенесли на 21 травня. У травні – знову порожнє місце за столом позивача. Жодної заяви про розгляд справи за відсутності, жодного клопотання про відкладення.
Суд першої інстанції, керуючись пунктом 3 частини першої статті 257 Цивільного процесуального кодексу України, залишив позов без розгляду. Апеляційний суд це рішення підтримав.
Норма, про яку йдеться, сформульована чітко: якщо позивач повторно не з’явився без поважних причин і не повідомив про них суд, позовна заява залишається без розгляду. Це класичний механізм процесуальної дисципліни, який працює десятиліттями.
Але тут виник несподіваний поворот. Касаційну скаргу подав не позивач, а відповідач.
Коли відповідач стає скаржником
ОСОБА_1 через свого представника оскаржив рішення про залишення позову без розгляду аж до Верховного Суду. Його аргументація була досить переконливою на перший погляд.
По-перше, позивач поводився недобросовісно. Усвідомивши, що його доказова база слабка, а частину документів суд відмовився долучати, він навмисно створив ситуацію, за якої позов залишили без розгляду. Мета проста: почати нову справу з тими самими вимогами, але вже з повним пакетом доказів.
По-друге, ця стратегія спрацювала. Ще до винесення постанови апеляційного суду КП «Київський іподром» подало новий позов до того ж відповідача – справа № 756/18420/25. Зміст ідентичний, але тепер до нього долучені ті самі докази, які раніше суд відмовився приймати через пропуск строку.
По-третє, відповідач посилався на правову позицію Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 285/2961/21. У тій справі суд зазначив, що за певних умов позов не варто залишати без розгляду навіть за повторної неявки позивача – якщо це порушує баланс прав сторін.
І справді, ситуація виглядала несправедливою. Людина витратила місяці на судовий захист, підготувала відзив, заперечення, найняла адвоката – і все це пішло коту під хвіст через недобросовісну гру опонента.
Чому Верховний Суд відмовив
Але у Верховного Суду виявилася зовсім інша логіка. І вона базується на одному з фундаментальних принципів цивільного процесу – диспозитивності, закріпленому у статті 2 Цивільного процесуального кодексу України.
Цей принцип означає, що кожна сторона сама вирішує, чи оскаржувати судове рішення і в яких межах. І от ключовий момент: позивач – КП «Київський іподром» – не подав касаційної скарги. Він не приєднався до скарги відповідача. Фактично, він погодився з тим, що його позов залишили без розгляду.
Судді поставили просте, але вбивче запитання: якщо сам позивач не заперечує проти такого результату, то яким чином це рішення порушує права відповідача?
Тут важливий технічний нюанс. Коли суд касаційної інстанції скасовує ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню, і направляє справу для продовження розгляду, розгляд починається спочатку. Тобто навіть якби Верховний Суд задовольнив скаргу відповідача, справа повернулася б до суду першої інстанції, де позивач міг би знову не з’являтися. Замкнене коло.
Верховний Суд також зауважив, що посилання на справу № 285/2961/21 є недоречним, оскільки там були інші фактичні обставини.
Між рядків: як це працює на практиці
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду спиралася на цілу низку власних попередніх постанов, які формували єдиний підхід. Ще у 2021 році Об’єднана палата у справі № 308/8567/20 висловила позицію: якщо сторона не оскаржує рішення, це свідчить про її повну згоду з ним.
Пізніше цей підхід був неодноразово підтверджений. У справі № 686/10312/21 суд прямо зазначив: позивач, який не оскаржив залишення свого позову без розгляду, фактично погодився з відповідними судовими рішеннями. А відповідач при цьому не може пояснити, як саме ці рішення порушують його права.
Іншими словами, у цивільному процесі діє правило: якщо ініціатор позову не бореться за його розгляд, то опонент не може змусити суд розглядати справу замість позивача.
Це має глибокий практичний сенс. Цивільний процес побудований на змагальності. Суд не є слідчим органом, який за власною ініціативою вирішує спори. Якщо позивач втратив інтерес до справи або вирішив діяти інакше, суд не буде його примушувати. Саме цю логіку закладав законодавець у статтю 257 Цивільного процесуального кодексу України.
Що це означає для тих, хто судиться
Для позивачів ця справа – нагадування: залишення позову без розгляду не є остаточним фіналом. Можна подати новий позов з тими самими вимогами, виправивши попередні помилки. Але є нюанс – строки позовної давності ніхто не скасовував. Якщо вони сплили, другий шанс може виявитися марним.
Крім того, не варто розраховувати, що суди не помітять недобросовісної поведінки. У цій справі позивач відверто намагався маніпулювати процесом, і хоча формально йому це вдалося, репутаційні втрати перед судом – річ невидима, але цілком реальна.
Для відповідачів урок інший. Якщо позивач кидає справу, не варто витрачати ресурси на оскарження ухвали про залишення позову без розгляду. Навіть якщо мотиви опонента очевидно недобросовісні, діяти треба інакше – наприклад, ставити питання про зловживання процесуальними правами та стягнення судових витрат.
А якщо позивач подає новий позов, варто звернути увагу суду на попередню історію. Можливо, це саме той випадок, коли поведінка позивача заслуговує на окрему оцінку в межах нового провадження.
Справа № 756/14964/24 ще раз підтвердила: у цивільному процесі диспозитивність працює безвідмовно. Кожен сам вирішує, чи боротися за свій позов. І якщо позивач опускає руки, відповідач не може підняти їх за нього.