Залишення позову без розгляду – це той процесуальний механізм, який здатен зруйнувати справу навіть після того, як суд уже відкрив провадження. Саме про це йдеться у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2025 року у справі № 761/47253/23. Історія, яка там розглядалася, – яскравий приклад того, як непослідовність суду першої інстанції може перетворитися на порушення права людини на доступ до правосуддя.
Давайте розберемося, що сталося.
У грудні 2023 року жінка звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про розірвання шлюбу. Позовну заяву від її імені підписав і подав адвокат Бондар А. В. У переліку додатків значилися ордер, копія посвідчення адвоката та свідоцтво – стандартний пакет документів, яким представник підтверджує свої повноваження відповідно до частини четвертої статті 62 Цивільного процесуального кодексу України.
18 вересня 2024 року суд відкрив провадження. В ухвалі чітко зазначив: позовна заява повністю відповідає вимогам статей 175-177 ЦПК України, жодних підстав для залишення її без руху, повернення чи відмови у відкритті провадження немає. Справу призначили до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Усе йшло за планом.
Але не так сталося, як гадалося.
Через місяць, 22 жовтня 2024 року, той самий суд виносить ухвалу про залишення позову без розгляду. Підстава – пункт 2 частини першої статті 257 ЦПК України: позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Суд склав акт № 98 про те, що під час розкриття конверта в ньому не виявилося ордера, копії посвідчення та свідоцтва адвоката.
Ось тут і починається найцікавіше.
Київський апеляційний суд, куди потрапила справа, звернув увагу на кілька кричущих моментів. По-перше, у день реєстрації позовної заяви – 21 грудня 2023 року – жодних актів про відсутність вкладень, порушення цілісності конверта чи пошкодження упаковки складено не було. А це прямо вимагається пунктом 6 розділу ІІ Інструкції з діловодства в місцевих та апеляційних судах України. Інструкція чітко каже: якщо при відкритті конверта виявлено відсутність будь-якого документа чи додатка, про це негайно складається акт у двох примірниках, один із яких надсилається відправнику. Тут цього зроблено не було. Отже, на момент прийняття заяви все було на місці – інакше акт мав би з’явитися ще тоді.
По-друге, і це ключове – суд першої інстанції обрав абсолютно не той процесуальний інструмент. Стаття 185 ЦПК України говорить недвозначно: якщо позовну заяву подано без додержання вимог статей 175 і 177 Кодексу, суддя протягом п’яти днів з дня її надходження постановляє ухвалу про залишення заяви без руху. Не через місяць після відкриття провадження. Не шляхом залишення позову без розгляду. А вчасно, на самому початку, за правильною процедурою – з наданням строку для усунення недоліків.
Чесно кажучи, ситуація виглядає парадоксально: спочатку суд визнав, що все гаразд, відкрив провадження, а потім раптово «передумав». Апеляційний суд назвав таку поведінку непослідовною і такою, що не узгоджується з принципом правової визначеності. І скасував ухвалу про залишення позову без розгляду, направивши справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Верховний Суд із цим повністю погодився.
У своїй постанові касаційна інстанція наголосила: висновки районного суду були передчасними. Якщо вже провадження відкрито, а суд згодом виявив якісь недоліки – треба було дати позивачу строк для їх усунення. Не рубати з плеча. До речі, адвокат позивачки, щойно дізнавшись про проблему від секретаря суду, 18 жовтня 2024 року – ще до винесення спірної ухвали – додатково надіслав до суду всі потрібні документи. Але суд це проігнорував.
Тут виходить на поверхню глибша проблема – баланс між формальними вимогами процесу та реальним доступом до правосуддя. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував: право на суд має бути не лише формально закріпленим, але й реальним. У рішенні у справі «Bellet v. France» ЄСПЛ зазначив, що рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Схожа позиція – у справі «De Geouffre de la Pradelle v. France», де суд підкреслив: не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, адже доступ до правосуддя має бути не лише фактичним, але й реальним.
Надмірний формалізм при вирішенні процесуальних питань – це пряма загроза принципу верховенства права. І Верховний Суд у справі № 761/47253/23 прямо вказав: дії районного суду є саме таким проявом.
Відповідач у касаційній скарзі наполягав, що суд першої інстанції просто «виправив свою помилку» і що це начебто узгоджується з принципом правової визначеності. Але така логіка не витримує критики. Правова визначеність – це коли учасник процесу розуміє, чого очікувати від суду, і може планувати свої дії. Коли ж суд спочатку каже «усе добре», відкриває провадження, а потім розвертається на 180 градусів – це якраз руйнування визначеності.
Крім того, Верховний Суд відхилив посилання скаржника на попередні постанови Великої Палати та касаційних судів – зокрема, на справу № 199/1478/17 та інші. Аргументація проста й логічна: у тих справах були зовсім інші фактичні обставини та інша процесуальна поведінка учасників. Не можна механічно переносити правові висновки з однієї ситуації на іншу, якщо вони відрізняються по суті.
Який практичний урок із цієї історії?
Для адвокатів – ретельно перевіряти наявність усіх додатків перед відправленням позову. А ще краще – надсилати документи до суду з описом вкладення, щоб у разі чого мати залізобетонний доказ того, що саме було в конверті. Бо коли суд через десять місяців складає акт про відсутність документів, а ви точно знаєте, що все поклали, – опис вкладення стане вашим рятівним колом.
Для суддів – пам’ятати, що залишення позову без розгляду після відкриття провадження на підставі недоліків, які мали бути виявлені ще на етапі прийняття заяви, є порушенням Цивільного процесуального кодексу України. Процесуальна поведінка суду має бути послідовною. Якщо ви вже відкрили провадження і підтвердили, що заява відповідає вимогам закону, – назад дороги немає. Принаймні, не через статтю 257 ЦПК України.
Для пересічних громадян ця справа – нагадування про те, що судові помилки виправляються. Якщо суд першої інстанції виніс щодо вас несподівану, нелогічну та процесуально сумнівну ухвалу – оскаржуйте її. Цивільний процесуальний кодекс України містить чіткі правила гри, і коли суд їх порушує, вищі інстанції мають у розпорядженні достатньо інструментів, щоб це виправити.
Постанова Верховного Суду залишила касаційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення апеляційного суду – без змін. Справа повернулася до Шевченківського районного суду для продовження розгляду. І тепер – із чітким розумінням того, як має діяти суд, коли виникають сумніви щодо повноважень представника: не через залишення позову без розгляду заднім числом, а через своєчасне реагування на тому етапі, де це передбачено законом.
