Уявіть: державне лісгоспівське підприємство віддає 7 гектарів лісу під відвал гірських порід, а називає це «земельним сервітутом». Чи справді йдеться про обмежене користування чужою землею – чи перед нами повноцінна оренда, тільки вдало замаскована? Саме це й стало предметом гучного спору, який дійшов до Верховного Суду.
Що сталося на Рівненщині
Державне підприємство «Клесівське лісове господарство» мало у постійному користуванні дві земельні ділянки загальною площею понад 107 гектарів. Це лісові землі державної власності в Сарненському районі. Поруч працювало Приватне акціонерне товариство «Томашгородський щебеневий завод» – підприємство, яке ще з 1974 року видобуває граніти на родовищі «Крута Слобода».
Завод неодноразово просив у різних інстанцій виділити йому землю під відвал розкривних порід. Але отримував відмови. Державне агентство лісових ресурсів України щоразу відповідало: вилучати ділянку в постійне користування чи передавати в оренду – недоцільно.
І тоді сторони знайшли, здавалося б, елегантний вихід.
27 квітня 2021 року лісгосп і щебеневий завод уклали договір про встановлення земельного сервітуту. Формально – все красиво: сервітут на 7,3 гектара для розміщення відвалу, строком до 2040 року, зі щорічною платою у розмірі 0,5% від нормативної грошової оцінки. На практиці ж підприємство отримувало землю, яку мало перетворити на промисловий відвал, а після завершення – рекультивувати.
Чому прокуратура пішла до суду
Заступник керівника Рівненської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Рівненської області в інтересах держави. Позиція прокурора була однозначною: укладений договір – це не сервітут, а прихована оренда землі. І ось чому.
По-перше, земельний сервітут за своєю природою – це обмежене право. Наприклад, право проходу чи проїзду через чужу ділянку, прокладання трубопроводу. Стаття 401 Цивільного кодексу України чітко каже: сервітут встановлюється для потреб, які неможливо задовольнити іншим способом. А тут – повноцінне розміщення відвалу, що фактично унеможливлює використання землі лісгоспом за її прямим призначенням.
По-друге, технічна документація на сервітут була виготовлена на одну площу, а сам договір уклали на іншу – 7,3 гектара. Це вже викликало питання щодо законності всієї процедури.
І по-третє, договір містив умови, більш характерні для оренди: тимчасове зайняття ділянки, відшкодування збитків включно з неодержаним доходом, обов’язок рекультивації. Тобто земля фактично вибувала з володіння лісгоспу.
Що вирішили попередні суди
Господарський суд Рівненської області у червні 2022 року прокурору відмовив. Північно-західний апеляційний господарський суд у жовтні того ж року це рішення залишив без змін.
Логіка судів була такою: у заводу є спеціальний дозвіл на видобування корисних копалин, технічну документацію погодив землекористувач (лісгосп), а затвердив – сам завод. Сторони виконують договір, плата вноситься, тож підстав для визнання його недійсним немає. Аргумент про удаваність правочину суди відхилили: мовляв, у договорі прямо написано, що це не оренда, а технічна документація виготовлялася саме під сервітут.
Позиція Верховного Суду
7 лютого 2023 року Верховний Суд розглянув касаційну скаргу прокурора і дійшов протилежних висновків. Обидва попередні рішення були скасовані, а справу направили на новий розгляд.
Колегія суддів звернула увагу на те, чого не зробили попередні інстанції. Зокрема – суди так і не визначили справжню правову природу договору. А це ключове питання. Адже назва «сервітут» ще ні про що не говорить – суд має оцінювати реальний зміст правовідносин, а не те, як їх назвали сторони.
Верховний Суд нагадав: основна відмінність між сервітутом і орендою в тому, що при сервітуті власник або землекористувач продовжує володіти й користуватися ділянкою. При оренді ж земля вибуває з його володіння. У цій справі суди навіть не з’ясували, чи могло лісове господарство використовувати спірну ділянку за цільовим призначенням упродовж дії договору.
Ще один важливий момент – суди не перевірили законність державної реєстрації сервітуту. А це не дрібниця. Адже за статтею 79-1 Земельного кодексу України реєстрація сервітуту на частину земельної ділянки можлива тільки після внесення відомостей про цю частину до Державного земельного кадастру. І тут площа, зазначена в технічній документації, не збігалася з площею в договорі.
Колегія суддів також послалася на попередню практику Верховного Суду – зокрема, на постанови у справах № 905/3280/16, № 917/133/17 та № 914/427/20. У цих рішеннях Суд уже висловлював правову позицію: потреба у встановленні земельного сервітуту має бути вимушеною, а нормальне використання власного майна – неможливим без обтяження чужої ділянки. Чи справді завод не міг розмістити відвал в іншому місці? Це питання залишилося без відповіді.
Що далі
Справу № 918/86/22 повернули до Господарського суду Рівненської області для нового розгляду. Тепер суду першої інстанції доведеться ретельно дослідити всі обставини: чи справді укладений договір за змістом є сервітутом, чи все ж таки приховує орендні відносини; чи дотримано процедуру погодження технічної документації; чи законно провели державну реєстрацію.
Кейс цікавий не лише для його учасників. Він фактично створює рамку: наскільки вільно сторони можуть називати сервітутом те, що за своєю суттю є чимось іншим. І відповідь Верховного Суду звучить доволі чітко: форма не повинна підміняти зміст. Якщо земельна ділянка фактично вибуває з володіння землекористувача, а її цільове призначення змінюється – це не сервітут, хоч би як ви його назвали в договорі.