Коли на вашій землі лежить чужий кабель, перше, що спадає на думку – оформити земельний сервітут. Логіка проста: є чуже майно на вашій ділянці – хай власник цього майна платить за користування. Саме так міркували в «Укрзалізниці», коли подавали позов до ТОВ «Євротранстелеком». Але не все так однозначно, коли між сторонами вже існують довготривалі договірні відносини, побудовані на взаємній вигоді.
У серпні 2025 року Верховний Суд поставив крапку в справі № 909/460/24, де залізничний гігант намагався змусити телекомунікаційну компанію укласти договір сервітуту. І програв у всіх інстанціях. Давайте розберемося, чому так сталося.
Суть конфлікту: земля, кабель і двадцять років співпраці
АТ «Укрзалізниця» володіє на праві постійного користування земельною ділянкою площею 7,84 га в селі Липівка Івано-Франківської області. Призначення землі – розміщення та експлуатація будівель і споруд залізничного транспорту. По цій ділянці проходить волоконно-оптична лінія зв’язку, що належить ТОВ «Євротранстелеком».
Одразу зауважимо: кабель там лежить не самовільно. Ще у грудні 2001 року між Державною адміністрацією залізничного транспорту (правонаступником якої є позивач) та Євротранстелекомом укладено Генеральну угоду про співробітництво № 589/01. У січні 2002 року – ще одну угоду, вже на рівні Львівської залізниці. Згодом підписали доповнення, договори оренди волокон, договори на технічне обслуговування. Цілий пакет документів, який детально регулював усе – від будівництва до щоденної експлуатації мережі.
Суть домовленостей: Євротранстелеком фінансує проектування, будівництво та експлуатацію мережі на землях залізниці. Натомість отримує право використовувати частину канального ресурсу для комерційних потреб. Укрзалізниця отримує 4 оптичні волокна на всій протяжності магістральної мережі – спочатку безоплатно, а з 2006 року за символічну плату в 5 копійок за кілометр на місяць. Плюс – технічне обслуговування ліній силами залізничників за окремим договором.
Все працювало майже 20 років. Кабель справно передавав дані, сторони виконували свої зобов’язання. Жодних претензій щодо законності перебування ВОЛЗ на землі позивача не виникало.
Аж раптом у 2019 році Укрзалізниця направила Євротранстелекому листа: мовляв, треба укласти договір про встановлення земельного сервітуту. Площа обтяження – 0,3216 га. Вартість – 1 498,91 грн на місяць, тобто майже 18 тисяч гривень на рік. Відповідач відмовився. У 2024 році позивач повторив спробу й отримав аналогічну відповідь. Тоді й пішли до Господарського суду Івано-Франківської області.
Що каже закон про сервітут
Стаття 401 Цивільного кодексу України дає чітке визначення: сервітут – це право користування чужим майном, яке встановлюється для задоволення потреб, що не можуть бути задоволені іншим способом. Стаття 404 цього ж кодексу прямо передбачає можливість прокладання та експлуатації ліній зв’язку через чужу земельну ділянку як різновид сервітуту.
Земельний кодекс України у статтях 98–100 деталізує ці положення. Частина 1 статті 98 визначає земельний сервітут як право власника або землекористувача на обмежене платне чи безоплатне користування чужою ділянкою. Стаття 99 уточнює: серед можливих сервітутів є право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, електронних комунікаційних мереж, трубопроводів та інших лінійних комунікацій.
На перший погляд – ідеальна законодавча база для позову. Формально все сходиться: є чужий кабель, є земля, є норма закону, яка дозволяє встановити сервітут саме для такого випадку.
Але суди дивляться глибше.
Чому суди сказали «ні»
Господарський суд Івано-Франківської області рішенням від 09.10.2024 у позові відмовив. Західний апеляційний господарський суд 19.05.2025 залишив це рішення без змін. Причина – недоведеність ключової умови.
Сервітут встановлюється лише тоді, коли іншого способу задовольнити потреби немає. А тут інший спосіб є, і він працює вже понад два десятиліття. Укладаючи Генеральну угоду та супутні договори, сторони комплексно врегулювали все – від моменту прокладання кабелю до його поточного обслуговування, ремонту та розподілу ресурсу. Жоден із цих документів не передбачає необхідності оформлювати земельний сервітут. Термін дії угод – весь період експлуатації мережі, тобто мінімум 25 років із моменту введення в експлуатацію (а це сталося у 2009 році, коли державна комісія прийняла лінію зв’язку Львів-Чернівці).
Іронія ситуації ще й у тому, що ініціатором створення мережі була сама Укрзалізниця. Вона запросила партнера, надала землю під прокладання, отримала у своє розпорядження частину оптичних волокон. А тепер хоче, щоб партнер додатково платив за землю, на якій за спільною домовленістю розташований кабель.
Апеляційний суд також звернув увагу на статус позивача. Укрзалізниця є постійним землекористувачем, а не власником ділянки. Розпоряджатися нею – а встановлення сервітуту це акт розпорядження – може лише власник. Позивач навіть не звертався до уповноваженого органу для вирішення цього питання, одразу пішов до суду.
Позиція Верховного Суду
Касаційний господарський суд у складі колегії під головуванням судді Міщенка І.С. 20 серпня 2025 року виніс постанову, якою залишив усі попередні рішення без змін.
Суд підтвердив: позивач мав право на звернення до суду з позовом про встановлення сервітуту. Це прямо випливає з правових позицій, сформульованих у постановах Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 та від 28.01.2025 у справі № 907/409/24. Користувач ділянки має такі самі права на позов, як і особа, котра потребує сервітуту.
Але наявність права на позов не означає автоматичного його задоволення. Неможливість задоволення потреб в інший спосіб залишається обов’язковою умовою, і в цій справі вона не підтвердилася.
Щодо витрат на правничу допомогу – суд першої інстанції стягнув з Укрзалізниці 16 000 гривень із заявлених 36 000. Касація визнала цю суму обґрунтованою з огляду на складність справи, обсяг реально виконаних адвокатом робіт та критерії співмірності й розумності, передбачені частиною 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України.
Верховний Суд також відхилив посилання скаржника на постанову Вищого господарського суду України у справі № 914/434/17. Відповідно до частини 4 статті 236 ГПК України, суди мають враховувати висновки лише Верховного Суду – рішення ВГСУ не є обов’язковим джерелом правозастосовчої практики.
Крім того, касаційна інстанція відхилила вимогу про формування нового правового висновку за пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України. Скаржник лише декларативно заявив про таку необхідність, не конкретизувавши ані норм права, ані змісту правовідносин, щодо яких цей висновок мав би бути сформульований.
Справа № 909/460/24 нагадує: земельний сервітут – це крайній захід, а не спосіб переглянути умови давно укладених угод. Якщо ви роками співпрацювали за договором, який повноцінно регулює всі аспекти використання вашої ділянки, суд із великою ймовірністю не побачить підстав для додаткового обтяження. Перед тим як подавати позов про сервітут, варто чесно відповісти собі на два запитання. Перше: чи справді немає іншого способу врегулювати ситуацію? І друге: чи не закріплений цей «інший спосіб» у документах, які ви вже давно підписали?