Що робити, коли маєте дозвіл на видобування піску, а місцева рада не поспішає оформлювати земельний сервітут? Саме з цією дилемою зіткнулося ТОВ «Сілікад», і саме вона привела компанію до Верховного Суду. Справа № 902/1257/24 розкриває глибинний конфлікт між правом надрокористувача на доступ до надр та правом власника землі розпоряджатися своєю ділянкою.
І хоча формально рішення ухвалене на користь позивача лише частково – всі попередні вердикти скасовано, а справу відправлено на новий розгляд – ця постанова містить важливі орієнтири для кожного, хто працює з надрами.
Що трапилося насправді
Історія почалася у 2022 році. Державна служба геології та надр України видала ПрАТ «МХП» спеціальний дозвіл №6627 на видобування піску на Лукашівському родовищі. Площа ділянки надр – 39,6 гектара. Згодом право надрокористування перейшло до ТОВ «Сілікад».
Проблема в тому, що земля над цими надрами належить Ладижинській міській раді. Частину ділянок компанія взяла в оренду: 4 гектари, ще 1,446 га і ще 4 гектари. Усе за договорами, усе законно.
А от із рештою площ виникли труднощі. ТОВ «Сілікад» подало до міськради клопотання про встановлення сервітуту на три частини земельних ділянок – площею 0,9 га, 1,4 га та 1,28 га. До клопотання додали технічну документацію із землеустрою, кадастрові плани, навіть проєкт договору.
Міськрада відреагувала несподівано: питання просто зняли з розгляду. Ані «так», ані «ні» – лише лист із посиланням на «факти самовільного використання земельних ділянок». Пізніше рада взагалі запропонувала оформлювати сервітут на всю площу дозволу – тобто на 39,6 га. Компанія пішла до суду.
Як закон регулює ці відносини
Тут треба зробити невеликий відступ у законодавство, бо без нього логіку судів не зрозуміти.
Земельний кодекс України з 2019 року містить спеціальний механізм для надрокористувачів. Частина четверта статті 66 прямо каже: земельні ділянки для потреб, пов’язаних із користуванням надрами, надаються шляхом встановлення земельних сервітутів. Сервітут прив’язується до меж ділянки надр і строку дії спецдозволу. Якщо дозвіл продовжили – право користування продовжується автоматично.
Це зручний інструмент. Власник землі не втрачає права володіння, користування та розпорядження ділянкою – вона не вибуває з обороту. Надрокористувач отримує рівно стільки прав, скільки потрібно для роботи. І цільове призначення землі не змінюється.
Пункт «в-3» статті 99 Земельного кодексу України уточнює: власники або користувачі ділянок можуть вимагати встановлення такого права для геологічного вивчення надр, їх дослідно-промислової розробки та подальшого видобування корисних копалин. Щоправда, за умови, що права власника землі, передбачені статтею 98 цього Кодексу, не порушуються.
А стаття 124-1 Земельного кодексу прописує всю процедуру: заява, додані документи, рішення уповноваженого органу, укладення договору. І ключове: якщо орган місцевого самоврядування відмовляється укладати договір – сервітут може бути встановлений рішенням суду.
Крім того, Кодекс України про надра у статті 18 передбачає: земельні ділянки для потреб, пов’язаних із користуванням надрами, надаються в порядку, встановленому земельним законодавством. Тож саме Земельний кодекс має пріоритет.
Чому суди розійшлися в оцінках
Господарський суд Вінницької області у квітні 2025 року позов задовольнив. Логіка: компанія має спецдозвіл, просить сервітут лише на ті частини ділянок, які реально потрапляють у межі дозволу, а змушувати її брати більше землі, ніж потрібно, – незаконно. Суд також зазначив: поведінка міськради суперечить засадам добросовісності. Плату встановили на рівні 5% від нормативної грошової оцінки, орієнтуючись на ставку орендної плати.
Апеляційний суд із цим категорично не погодився. І ось чому.
По-перше, спецдозвіл охоплює 39,6 га, а компанія просить лише близько 3,6 га. Чим обґрунтована така вибірковість? Жодних пояснень, окрім посилання на сам спецдозвіл, позивач не надав.
По-друге – і це вирішальний момент – у матеріалах справи відсутній проєкт дослідно-промислової розробки родовищ (ДПР). А це документ, який відповідно до Положення, затвердженого наказом Міністерства екології та природних ресурсів України №34/м, є обов’язковим. У проєкті ДПР мають бути зазначені конкретні межі кар’єру, об’єкти інфраструктури, санітарно-захисні зони, розрахунки призми обрушення – усе, що дозволяє об’єктивно визначити необхідну площу землекористування.
Без цього документа суд просто не міг перевірити: чи справді заявлені площі співмірні з фактичною потребою, чи їх свідомо занизили, щоб мінімізувати плату. Аргумент міськради про те, що компанія намагається уникнути оформлення земельного сервітуту на всю площу дозволу, залишився без спростування.
Позиція Верховного Суду: не «так» і не «ні»
19 листопада 2025 року колегія суддів Верховного Суду ухвалила рішення, яке частково задовольнило касаційну скаргу ТОВ «Сілікад». Але парадокс у тому, що виграли… ніхто. Усі попередні рішення – і першої інстанції, і апеляції – скасовано, справу направлено на новий розгляд.
Чому? Верховний Суд визнав: право компанії на встановлення сервітуту сумнівів не викликає. Проте реалізація цього права потребує належного обґрунтування – а саме цього зроблено не було.
Суд звернув увагу на кілька критичних моментів, які лишилися поза увагою попередніх інстанцій.
Передусім, жоден суд належно не дослідив доказову базу щодо площі ділянок, на які має бути встановлено сервітут. Позивач не може самостійно, на власний розсуд, обирати вигідні для себе конфігурації – потрібні об’єктивні дані. Тягар доказування лежить саме на ньому.
Далі – плата за сервітут. Це не аналог орендної плати, як помилково вважав суд першої інстанції. Вона може бути іншою – більшою або меншою – і це предмет доказування для обох сторін. Розмір плати визначається не автоматично за відсотком від нормативної грошової оцінки, а з урахуванням конкретних обставин.
Крім того, Верховний Суд наголосив: дозвіл на користування надрами не містить обов’язку надрокористувача оформлювати сервітут на всю площу земельної ділянки. Аргумент міськради про необхідність охопити всі 39,6 га не знайшов підтримки.
Окремо Суд нагадав про принцип змагальності: кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається. Посилання на спецдозвіл без технічної документації, яка б підтверджувала реальну потребу в конкретних площах, – недостатньо. А додаткові рішення попередніх інстанцій про розподіл судових витрат скасовано автоматично, оскільки вони є похідними від основних.
Що це означає для практики
Справу № 902/1257/24 повернуто до Господарського суду Вінницької області. Тепер позивачу доведеться надати те, чого бракувало: технічну документацію – і передусім проєкт ДПР, – яка об’єктивно покаже, яка саме площа землі потрібна для видобування піску. Відповідач, зі свого боку, зможе доводити інші умови – зокрема обґрунтований розмір плати.
Для бізнесу ця постанова – чіткий сигнал: самого спецдозволу для отримання землі недостатньо. Потрібен повний пакет документів, які підтверджують, що заявлена площа дійсно необхідна – ні більше, ні менше. Без цього суд просто не матиме інструментів для об’єктивної оцінки позовних вимог, і спір ризикує затягнутися на роки.