Що робити, якщо міськрада дала дозвіл на земельний сервітут через вашу ділянку, а вас навіть не запитали? І головне – до якого суду йти: господарського чи адміністративного? Саме в такій ситуації опинилося Товариство з додатковою відповідальністю «Ковельагроспецпостач», і саме це питання вирішував Верховний Суд у справі № 903/317/19.
Давайте розберемо цю історію детально – вона показова для всіх, хто орендує землю і раптом дізнається, що через неї планують прокласти чужий проїзд. А таких ситуацій, повірте, значно більше, ніж здається на перший погляд.
Що сталося насправді
ТзДВ «Ковельагроспецпостач» орендувало земельну ділянку в Ковелі. Все було спокійно, поки наприкінці 2018 року Ковельська міська рада не ухвалила рішення № 46/16. Цим рішенням Фермерському господарству «Карола» надали дозвіл на розроблення технічної документації для встановлення земельного сервітуту – простіше кажучи, права проходити та проїжджати через орендовану ділянку. Орієнтовна площа сервітуту – 1108 квадратних метрів на вулиці Володимира Кияна, 20.
Тут важливий момент. Земельний сервітут – це право обмеженого користування чужою земельною ділянкою. Наприклад, сусід не може дістатися до своєї ділянки інакше, ніж через вашу. І тоді встановлюється сервітут – офіційне обтяження, яке дозволяє йому проходити або проїжджати через вашу територію. Врегульовано це статтями 98, 100, 101 Земельного кодексу України та статтями 401–403 Цивільного кодексу України.
Позивач обурився: міськрада, мовляв, навіть не врахувала його права як орендаря. І подав позов – просив визнати рішення Ковельської міської ради протиправним і скасувати його. Правовими підставами позову стали, зокрема, стаття 19 Конституції України, згадані норми Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України, а також стаття 27 Закону України «Про оренду землі».
Суд першої інстанції: «Ідіть до адміністративного суду»
Господарський суд Волинської області, розглянувши справу, вирішив… закрити провадження. Логіка була такою: міськрада, приймаючи оскаржуване рішення, реалізувала свої контрольні функції у сфері управління. Тобто діяла як суб’єкт владних повноважень. А отже, і спір має розглядати адміністративний суд.
Суд першої інстанції послався на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 350/1268/15-а. І на підставі пункту 1 частин 1, 2 статті 231 Господарського процесуального кодексу України закрив провадження, роз’яснивши позивачу, що йому – в адміністративний суд.
Чесно кажучи, таке рішення могло б стати фіналом для багатьох подібних справ. Мовляв, міськрада – владний орган, отже, й спір адміністративний. Але не для цієї.
Апеляція каже: «Ні, це приватне право»
Північно-західний апеляційний господарський суд 12 вересня 2019 року скасував ухвалу першої інстанції та направив справу на продовження розгляду. Аргументація була принципово іншою.
Апеляційний суд підкреслив: позивач захищає приватне право, а не оскаржує владне рішення як таке. Рішення міськради – це ненормативний акт, який вичерпує свою дію після реалізації. І якщо таке рішення порушує цивільні права конкретної особи, оспорювати його треба саме в господарському суді. Міська рада не врахувала інтереси орендаря – а це вже спір про право, а не про владні повноваження.
І ось тут у гру вступило ФГ «Карола», яке подало касаційну скаргу до Верховного Суду. Фермерське господарство наполягало: суд першої інстанції все вирішив правильно, справу треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. Як аргумент скаржник зазначав, що оскаржуване рішення – це лише підстава для виготовлення технічної документації, яку ще можуть і не затвердити. А тому це суто управлінський акт.
Що вирішив Верховний Суд
19 грудня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду поставив крапку в цьому юрисдикційному спорі. І став на бік апеляції.
Колегія суддів нагадала ключовий принцип: якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку – спір є приватноправовим. Адміністративні ж суди розглядають спори, де орган реалізує суто владні управлінські функції, і жодного речового права в учасників ще не виникло. Саме таке розмежування закріплене у статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України та пунктах 6, 10 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України.
У цій справі ситуація особлива. Позивач уже мав речове право на земельну ділянку – він був її орендарем. І оскаржуване рішення про надання дозволу на земельний сервітут безпосередньо зачіпало його права як користувача. Адже сервітут – це обтяження. Він обмежує того, хто володіє чи користується обслуговуючою ділянкою.
Верховний Суд чітко розмежував дві ситуації. Перша: особа просить дозвіл на розробку проекту землеустрою, не маючи жодного права на ділянку – тут працює адміністративна юрисдикція, бо орган реалізує контрольні функції. Друга: дозвіл зачіпає вже існуюче речове право іншої особи – тут юрисдикція господарська, бо спір перетворюється на приватноправовий.
Крім того, суд відзначив: проект технічної документації сам по собі не є правовстановлюючим документом. Це лише етап. Але коли цей етап уже порушує чиїсь права – спір перестає бути суто адміністративним.
Суд також послався на цілу низку попередніх рішень Великої Палати Верховного Суду, які підтверджували цю логіку: постанови від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 16 січня 2019 року у справі № 361/2562/16-а, від 20 березня 2019 року у справі № 320/3496/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 924/174/18.
Окремо суд зауважив, що інші доводи скаржника зводяться до переоцінки доказів, а це виходить за межі повноважень касаційної інстанції відповідно до частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
Чому це важливо для вас
Ключовий висновок зі справи № 903/317/19 такий: якщо ви орендуєте землю і хтось отримує дозвіл на земельний сервітут щодо вашої ділянки, оскаржувати таке рішення треба в господарському суді. Не в адміністративному.
Адміністративний суд – це коли ви сперечаєтеся з владою як із владою, без прив’язки до конкретного майнового права. А господарський – коли ваш спір стосується вашого ж права на конкретне майно, і влада тут виступає не як абстрактний регулятор, а як сторона, що це право порушує.
До речі, важливо розуміти: рішення про надання дозволу на розробку технічної документації – це ще не сам сервітут. Це лише старт процедури. Далі буде розробка документації, її затвердження або відмова в затвердженні, і тільки потім – оформлення права. Але навіть на цьому ранньому етапі ваші інтереси як орендаря вже можуть бути порушені, і ви маєте право на захист.
І ще один практичний нюанс. Сама по собі відмова у затвердженні проекту землеустрою не є порушенням цивільного права – це підтвердила Велика Палата Верховного Суду у справах № 536/233/16-ц, № 401/2400/16-ц, № 826/5737/16 та № 922/864/17. А от коли йдеться про втручання у вже наявне речове право – ситуація принципово інша.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу ФГ «Карола» без задоволення, а постанову апеляційного суду – без змін. Справу направили до Господарського суду Волинської області для продовження розгляду по суті. І хоча це рішення стосується процесуального питання – визначення юрисдикції, – його значення для практики важко переоцінити.
Коли йдеться про землю, майже завжди йдеться про права – чи то власника, чи орендаря, чи того, хто претендує на сервітут. І правильний вибір суду для їх захисту – це половина успіху. Помилка з юрисдикцією може коштувати місяців, а то й років змарнованого часу. Справа № 903/317/19 стала ще одним нагадуванням від Верховного Суду: перш ніж бігти до суду, уважно подивіться, чи є у вас речове право на спірну ділянку. Якщо є – ваш шлях лежить до господарського суду.