Що робити, коли землі лісового фонду опиняються у приватних руках, та ще й за 340 метрів від Чорного моря? Саме це питання стало центральним у справі № 915/1189/24, яку 2 вересня 2026 року розглянув Верховний Суд. Історія почалася ще у 2007 році, коли Березанська райдержадміністрація віддала гектар державного лісу в довгострокову оренду приватному підприємцю. А у 2012 році цю ж ділянку взагалі продали у приватну власність – без жодних на те законних підстав.
Прокуратура, виявивши цю оборудку, подала позов із шістьма вимогами. Тут вам і скасування розпорядження райдержадміністрації, і визнання недійсним договору купівлі-продажу, і навіть вимога демонтувати бетонний паркан. Але суди першої та апеляційної інстанцій заплуталися в головному: що ж насправді потрібно захищати і яким способом?
Давайте розберемося, що саме вирішив Верховний Суд і чому цей спір важливий для всіх, хто стикається із земельними конфліктами.
Як гектар лісу опинився у приватних руках
Уявіть ділянку площею рівно один гектар на узбережжі Чорного моря, в межах території Коблівської сільської ради на Миколаївщині. Кадастровий номер – 4820982200:09:000:0450. На перший погляд – звичайна земля. Але якщо копнути глибше, з’ясовується, що вона одночасно належала до двох особливо захищених категорій.
По-перше, за даними лісовпорядкування 2005 року, ділянка входила до складу земель лісового фонду та перебувала у постійному користуванні державного підприємства «Очаківське лісомисливське господарство» (правонаступником якого сьогодні є ДП «Ліси України»). По-друге, вона повністю розташована у двокілометровій прибережній захисній смузі Чорного моря – на відстані лише 340 метрів від урізу води.
А тепер ключовий момент: і землі лісового фонду, і землі прибережної захисної смуги за законом не можуть передаватися у приватну власність. Це абсолютна заборона, без жодних винятків. Проте у грудні 2007 року Березанська районна державна адміністрація своїм розпорядженням № 1477 надала цю ділянку в оренду на 49 років приватному підприємцю – для розміщення бази відпочинку. І зробила це без будь-якого рішення про вилучення землі у законного користувача.
ДП «Очаківське лісомисливське господарство» не подавало заяви про відмову від права постійного користування і не надавало згоди на вилучення. Кабінет Міністрів України та обласна держадміністрація також не приймали жодних рішень із цього приводу. Коротше кажучи, райдержадміністрація просто розпорядилася чужою землею – а це класичне перевищення повноважень.
У 2012 році історія отримала продовження. Коблівська сільська рада приймає рішення № 22, яким затверджує звіт про експертну грошову оцінку і продає ту саму ділянку підприємцю у приватну власність. Підстава? На ділянці нібито розташований будинок сторожки, що належить покупцеві на підставі свідоцтва про право власності від 9 листопада 2010 року.
26 червня 2012 року укладається договір купівлі-продажу, посвідчений нотаріусом. Державна реєстрація права власності за підприємцем відбулася 22 вересня 2015 року. А в березні 2021 року ділянку продають з електронних торгів – її купує ТОВ «Аеліта Ленд». Щоправда, право власності за товариством так і не зареєстрували.
І ось тут випливає найцікавіша деталь. Коли у березні 2021 року представники сільради провели обстеження ділянки, вони виявили, що жодного будинку сторожки там немає. Тільки бетонний паркан по периметру. Жодних будівельних матеріалів, жодного будівництва. Тобто підстава для продажу землі – наявність нерухомості – виявилася цілковитою фікцією. Сам підприємець під час розгляду справи цей факт визнав.
Чому суди розійшлися в думках
У вересні 2024 року прокуратура подала позов. Вимоги були комплексними: скасувати розпорядження РДА, скасувати рішення сільради, визнати недійсним договір купівлі-продажу, визнати недійсним свідоцтво про право власності на неіснуючий будинок сторожки, демонтувати паркан і повернути землю державі.
Господарський суд Миколаївської області у вересні 2025 року позов задовольнив частково: витребував землю на користь держави у ФОП та ТОВ «Аеліта Ленд», але в усьому іншому відмовив. Логіка була такою: якщо витребування ділянки з чужого незаконного володіння – тобто віндикація за статтею 387 Цивільного кодексу України – є ефективним способом захисту, то навіщо ще й скасовувати всі проміжні рішення? Суд також відхилив заяву про застосування позовної давності, оскільки прокурор подав позов у межах десятирічного строку.
Апеляційний суд у травні 2026 року пішов ще далі – він узагалі скасував рішення про витребування землі. Аргументи були такі: по-перше, прокурор заявив негаторний позов за статтею 391 Цивільного кодексу України, а не віндикаційний, тому суд першої інстанції нібито вийшов за межі позовних вимог. По-друге, апеляція висловила сумнів: чи повністю спірна ділянка накладається на землі лісового фонду та прибережну захисну смугу? Можливо, лише частково? І взагалі – спочатку треба встановити точні межі накладання, а потім уже визначати спосіб захисту.
Крім того, апеляція вказала, що Миколаївська РДА, в особі якої прокурор подав позов про демонтаж паркану, не є фактичним володільцем ділянки. А негаторний позов, мовляв, може заявляти лише володіючий власник.
Що сказав Верховний Суд
Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Берднік І.С. (головуючий), Зуєв В.А. та Міщенко І.С. підійшла до справи ґрунтовно. У постанові від 2 вересня 2026 року Верховний Суд вказав на кілька принципових помилок апеляції.
Перше. Постанова апеляційного суду взагалі не містить висновків щодо більшості заявлених прокурором вимог. Немає аналізу – чи законне розпорядження РДА, чи дійсне рішення сільради. Суд просто не розглянув ці вимоги по суті. А це пряме порушення частини 1 статті 282 Господарського процесуального кодексу України.
Друге. Сумніви апеляції щодо неповного накладання ділянки на землі лісового фонду не підтверджуються матеріалами справи. Прокурор із самого початку вказував на повне накладання, суд першої інстанції це встановив, а апеляція не навела жодних доказів зворотного. Виходить, суд відмовив у позові, виходячи з обставин, яких у справі просто немає.
Третє. Верховний Суд нагадав усталену позицію: суд має перевірити доводи позову і самостійно визначити належний спосіб захисту. Це відомий принцип «суд знає закони», неодноразово підтверджений практикою Великої Палати Верховного Суду.
І четверте – щодо будинку сторожки. Тут Верховний Суд погодився з апеляцією. Якщо будівля знищена, то право власності на неї припинилося на підставі статті 349 Цивільного кодексу України. Визнання недійсним свідоцтва про право власності на неіснуючий об’єкт – неефективний спосіб захисту. Правильний шлях: скасування державної реєстрації права власності із закриттям відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Що далі
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокуратури. Постанову апеляційного суду скасовано в частині, що стосується основних вимог: скасування розпорядження Березанської РДА від 12.12.2007 № 1477, скасування рішення Коблівської сільської ради від 01.06.2012 № 22, визнання недійсним договору купівлі-продажу, повернення земельної ділянки державі та демонтажу бетонного паркану. Справу № 915/1189/24 у цій частині направлено на новий розгляд до Південно-західного апеляційного господарського суду.
В решті – тобто в частині відмови у визнанні недійсним свідоцтва про право власності на будинок сторожки – постанова апеляції залишена без змін.
Ця справа – показова ілюстрація того, як одне незаконне розпорядження райдержадміністрації запускає багаторічний ланцюг судових розглядів. Землі лісового фонду, які одночасно розташовані у прибережній захисній смузі, мають подвійний імунітет від приватизації. Але коли державний орган ігнорує цей імунітет, прокуратурі доводиться роками відновлювати справедливість.
Ключове питання, на яке апеляційний суд має відповісти під час нового розгляду: який спосіб захисту є ефективним – віндикація, негаторний позов чи їх комбінація? Адже землі лісового фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі, за жодних обставин не можуть належати приватній особі. І завдання суду – знайти той правовий інструмент, який дозволить це виправити остаточно, а не плодити нові судові процеси.