Позовна давність – це не просто формальний строк, а механізм, який може або захистити ваше право, або назавжди його поховати. І коли йдеться про землі державного лісового фонду, які незаконно пішли в приватні руки, питання строків набуває особливої гостроти. Саме таку справу розглядала Об’єднана палата Касаційного цивільного суду Верховного Суду 25 травня 2026 року.
Як ліс опинився у приватних руках
Уявіть: 2002–2003 роки, мальовнича Поляниця на Івано-Франківщині. Посадовці сільської ради провертають схему – підробляють рішення виконкому, вилучають у державного лісгоспу понад 40 гектарів лісового фонду та безоплатно роздають їх 160 громадянам під індивідуальну забудову. Жодних сесій, жодних погоджень із лісовими органами – просто «паперова магія».
Одним із таких отримувачів став пан ОСОБА_1. Йому дісталася ділянка площею 0,1 га у кварталі 9 Поляницького лісництва, яка до того перебувала в постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство». У 2011 році він розділив її на дві – по 0,05 га кожна – і отримав нові державні акти.
Коли схема розкрилася, у 2004 році порушили кримінальну справу проти посадовців сільради. Держлісгосп заявив у ній цивільний позов про відшкодування збитків. Але далі почалася справжня процесуальна епопея.
11 років кримінального провадження і несподівана розв’язка
Кримінальна справа тягнулася з 2004 до 2015 року. І от у березні 2015-го Галицький райсуд ухвалює постанову: посадовців звільняють від кримінальної відповідальності через закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, а цивільний позов лісгоспу залишають без розгляду.
Суд роз’яснив: можете подавати позов у порядку цивільного судочинства. Та ні ДП «Ворохтянське лісове господарство», ні Державне агентство лісових ресурсів України цього не зробили. Тоді у вересні 2015 року до суду пішов прокурор – в інтересах держави.
Він вимагав визнати недійсними державні акти на землю та витребувати ділянки назад у власність держави. І отут постало ключове питання: чи не пропустив прокурор позовну давність?
У чому була інтрига справи
Відповідач наполягав: строки спливли. Землю відповідач отримав ще у 2002–2003 роках, а прокурор звернувся аж у 2015-му. Загальна позовна давність за Цивільним кодексом України – три роки. І жодних поважних причин для її пропуску, на думку захисту, не існувало.
Аргумент був логічним. Кримінальна справа стосувалася стягнення збитків, а не витребування ділянок. Це різні предмети позову. І різні позивачі – там лісгосп, тут держава в особі прокурора. Ніщо не заважало подати віндикаційний позов раніше.
Але суди першої та апеляційної інстанцій пішли іншим шляхом. Вони визнали причини пропуску позовної давності поважними, а позов задовольнили частково: ділянки витребували, у визнанні недійсними державних актів відмовили (бо це неналежний спосіб захисту).
Що сказала Об’єднана палата Верховного Суду
Колегія суддів Другої судової палати, передаючи справу на розгляд Об’єднаної палати, хотіла відступити від попередніх висновків Верховного Суду у схожих справах. Логіка була такою: позов у кримінальному провадженні про стягнення збитків і позов про витребування земельних ділянок – не тотожні. Отже, перший не перешкоджав поданню другого. А залишення цивільного позову лісгоспу без розгляду не є тією об’єктивною причиною, яка унеможливлювала своєчасне звернення до суду.
Проте Об’єднана палата подивилася на ситуацію ширше.
Ключовий аргумент: у межах кримінального провадження встановлювалися обставини підробки документів – ті самі обставини, які є підставою для віндикації. Лісгосп як постійний землекористувач подав цивільний позов і вчинив процесуальні дії для захисту майнових прав. І хоча згодом цей позов залишили без розгляду, сам факт тривалого розгляду кримінальної справи (з 2005 до 2015 року) міг бути перешкодою для окремого звернення до суду.
Суд сформулював важливий висновок: тривалий розгляд кримінального провадження, в якому встановлювалися обставини підробки документів, на підставі яких земля вибула з володіння держави, може за певних обставин вважатися поважною причиною пропуску позовної давності за віндикаційною вимогою.
Іншими словами, допоки триває кримінальний процес, де оцінюються обставини незаконного вибуття майна, добросовісний учасник може розраховувати, що саме там буде вирішена доля активу. Відступати від попередніх висновків Верховний Суд не став.
А причому тут Європейська конвенція
Окремо суд проаналізував справу через призму статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Втручання у право власності має бути законним, переслідувати легітимну мету і бути пропорційним.
Тут усе зійшлося. Земельна ділянка була отримана безоплатно, внаслідок злочинних дій посадовців. Жодного будівництва на ній не велося. Тож витребування ділянки назад у власність держави не покладає на відповідача надмірного тягаря.
До речі, це не єдиний випадок із «пакету» справ про Поляницьку сільраду. Верховний Суд уже ухвалював подібні рішення – зокрема, у справах № 354/599/15-ц, № 354/601/15-ц та інших. Позиція формується стала: землі лісового фонду, незаконно вилучені через підробку документів, підлягають поверненню державі, навіть якщо з моменту порушення минули роки.
Практичний урок для всіх
Ця справа нагадує річ, яку часто забувають: позовна давність – це справді жорсткий інститут, але не залізобетонний. Суд може визнати причини її пропуску поважними, якщо паралельно тривали інші процеси, які об’єктивно створювали враження, що захист права вже здійснюється. Особливо коли йдеться про захист державних інтересів і повернення земель лісового фонду, які Конституція та Лісовий кодекс України називають національним багатством.
І навпаки: якщо ви – набувач землі, варто пам’ятати, що навіть давність володіння і відсутність прямих претензій роками не гарантують спокій. Кримінальне минуле підстав набуття права власності може наздогнати вас через десятиліття.