Звільнення від покарання через закінчення строків давності – тема, яка викликає чимало запитань навіть у досвідчених юристів. А коли обвинувачений ще й категорично не визнає провини і відмовляється від закриття справи, ситуація стає по-справжньому заплутаною. Саме такий випадок розбирав Верховний Суд 24 січня 2023 року, і його висновки варті уваги кожного, хто стикається з кримінальним провадженням.
Передісторія цієї справи досить побутова. Чоловіка визнали винним у нанесенні легких тілесних ушкоджень – кримінальному проступку за частиною 1 статті 125 Кримінального кодексу України. Голосіївський районний суд міста Києва призначив йому 200 годин громадських робіт. Події, через які все почалося, сталися 29 грудня 2019 року.
А далі почалося найцікавіше. Поки тривали апеляційні розгляди, сплив час.
Коли дві дати вирішують усе
За українським законодавством строк давності для кримінального проступку, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі, становить два роки. Відлік іде від дня вчинення правопорушення до дня набрання вироком законної сили.
У цій справі вирок першої інстанції ухвалили 8 листопада 2021 року, але він не набрав законної сили – захист подав апеляцію. Київський апеляційний суд переглядав справу аж до 14 червня 2022 року. Від грудня 2019-го до червня 2022-го минуло понад два роки. Тобто строки давності притягнення до кримінальної відповідальності закінчилися ще до того, як вирок став остаточним.
І ось тут виникла юридична колізія, яку довелося розплутувати вже касації.
Два механізми, які важливо не плутати
Кримінальний кодекс України пропонує два схожих, але принципово різних інструменти.
Перший – звільнення від кримінальної відповідальності за статтею 49 КК. Провадження закривається, людина не вважається судимою. Але є обов’язкова умова: потрібна її особиста згода. Без неї цей механізм не запустити.
Другий – звільнення від покарання на підставі частини 5 статті 74 Кримінального кодексу України. Він вмикається тоді, коли строки давності минули, а обвинувачений категорично проти закриття справи. Людина наполягає на повному виправданні. У такому разі суд ухвалює обвинувальний вирок, призначає покарання, а потім одразу ж звільняє від його відбування.
Ключова відмінність: у першому випадку немає обвинувального вироку і судимості. У другому – людина залишається формально засудженою, хоча реального покарання не несе. Саме другий сценарій і мав спрацювати у цій справі. Але не спрацював.
Обов’язок, який не можна ігнорувати
Верховний Суд нагадав принципову річ: обов’язок роз’яснити людині право на звільнення за строками давності лежить саме на суді, а не на захисті чи обвинуваченому. Це не прохання, не жест доброї волі – це імперативна вимога статті 285 Кримінального процесуального кодексу України.
Апеляційний суд у цій справі частково свій обов’язок виконав. Він помітив, що строки минули, оголосив перерву, роз’яснив обвинуваченому його право. Але той наполягав на виправданні і відмовився від закриття провадження.
На цьому апеляція зупинилася. І саме тут вона припустилася помилки: не застосувала частину 5 статті 74 КК. Бо якщо людина не хоче звільнення від відповідальності, її все одно потрібно звільнити від покарання – так вимагає закон.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду у справі № 752/943/21 сформулювала чіткий алгоритм дій:
– ухвалити обвинувальний вирок і призначити покарання;
– одразу ж звільнити особу від цього покарання на підставі статті 49 та частини 5 статті 74 Кримінального кодексу України.
Це не право суду, не дискреція на власний розсуд. Це обов’язок.
Суд послався на правову позицію Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду, сформульовану ще в постанові від 6 грудня 2021 року (справа № 521/8873/18). Там детально описані умови, за яких особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності навіть на стадії касаційного перегляду. Але це працює лише за наявності згоди людини. Немає згоди – залишається тільки механізм звільнення від покарання через частину 5 статті 74 КК.
Про що ще сперечалися сторони
Захисник, окрім основної вимоги, намагався оскаржити відмову апеляційного суду в повторному дослідженні доказів. На його думку, висновок експерта № 041-3323-2019 від 30 грудня 2019 року та протокол слідчого експерименту були недопустимими, тож їх варто було перевірити ще раз.
Верховний Суд відхилив цей аргумент. Логіка тут проста: якщо суд першої інстанції дослідив докази з дотриманням усіх процесуальних норм, а апеляція з цими висновками погодилася, повторне дослідження не потрібне. Сама по собі незгода захисту з оцінкою доказів ще не свідчить про упередженість суду.
Крім того, апеляційний суд ретельно проаналізував показання свідка – очевидиці подій, яка повністю підтвердила версію потерпілої. Та детально й послідовно описала, як отримала тілесні ушкодження. Висновок експерта ці ушкодження підтвердив. Версія захисту про недопустимість цього доказу була спростована.
Кстати, цікава деталь: у першій версії касаційної скарги захисник просив закрити провадження за строками давності. Але вже в зміненій скарзі від 4 листопада 2022 року вимога змінилася – він просив скасувати судові рішення повністю та призначити новий розгляд в апеляції. Жодних нових аргументів на користь такої зміни захисник не навів. Верховний Суд це зауважив.
Практичні уроки
Коли строки давності у кримінальній справі минули, суд зобов’язаний діяти незалежно від того, просить хтось про це чи ні. Якщо людина погоджується на закриття провадження – справа закривається без судимості. Якщо ж вона наполягає на виправданні – суд ухвалює вирок, а потім звільняє від покарання.
Механізм частини 5 статті 74 Кримінального кодексу України – це не покарання за впертість і не «втішний приз». Це спосіб дотримати баланс між двома цінностями: правом людини доводити свою невинуватість і вимогою закону про обов’язкове застосування строків давності. Держава не може переслідувати людину нескінченно – саме для цього й існують ці обмеження в часі.
Касаційну скаргу захисника Верховний Суд залишив без задоволення. Скаргу прокурора – задовольнив. Рішення апеляції змінили: чоловіка звільнили від 200 годин громадських робіт через закінчення строків давності. У решті вирок залишили без змін. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Ця справа – ще одне нагадування: навіть у провадженні про звичайні легкі тілесні ушкодження можуть переплестися одразу кілька складних правових механізмів. І суд, який неуважно стежить за перебігом строків, ризикує припуститися помилки, яку потім виправлятиме касація. А для людини ціна такої помилки – зайві місяці невизначеності.