Уявіть собі ситуацію. Суд визнає людину винною у пособництві державі-агресору, призначає 10 років позбавлення волі, а в тексті вироку серед переліку злочинних дій з’являється фраза: «…та інші дії, які підривають національну безпеку». Що це за дії? Коли вони вчинені? У чому вони полягали? Жодної конкретики. Саме з таким формулюванням обвинувачення зіткнувся Верховний Суд у справі № 529/1660/22, і його реакція була однозначною – так писати не можна.
Давайте розберемо цю історію по суті. Вона почалася в смт Шевченкове на Харківщині, яке опинилося під окупацією з кінця лютого 2022 року. Місцевого мешканця звинуватили за статтею 111-2 Кримінального кодексу України – це норма про пособництво державі-агресору. Якщо коротко: йому інкримінували співпрацю з російськими військовими, допомогу в облаштуванні блокпостів, надання інформації про учасників АТО та правоохоронців.
Спочатку Диканський районний суд Полтавської області людину виправдав. Прокурор подав апеляцію – і Полтавський апеляційний суд у жовтні 2025 року ухвалив обвинувальний вирок: 10 років позбавлення волі з конфіскацією половини майна. Здавалося б, крапка. Але ні – захист пішов до касації, і не дарма.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду виявила у вироку суттєвий дефект. Апеляційний суд, описуючи дії засудженого, додав фразу про «інші дії, які підривають національну безпеку України, становлять безпосередню загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності, конституційному ладу України». І ось тут криється проблема, яка виходить далеко за межі однієї справи.
Що вимагає закон
Стаття 374 Кримінального процесуального кодексу України чітко каже: якщо суд визнає людину винною, у мотивувальній частині вироку обов’язково зазначається формулювання обвинувачення, визнаного доведеним. І не абияк, а із зазначенням місця, часу, способу вчинення, наслідків, форми вини та мотивів.
Це не бюрократична примха. Фабула обвинувачення – це фактична модель злочину. Тобто наведені факти мають створювати повне уявлення про кожен елемент складу кримінального правопорушення. Чому це критично важливо? Бо без конкретики неможливо ані побудувати повноцінний захист, ані перевірити, чи справді дії підсудного охоплюються тією статтею, яку йому інкримінують.
Коли суд пише «та інші дії» – він, по суті, розмиває межі обвинувачення. Захист не розуміє, від чого саме захищатися. Засуджений не знає, за що конкретно його покарано. А вищі інстанції не можуть перевірити, чи правильно застосовано закон.
Чому це сталося у справі № 529/1660/22
Апеляційний суд загалом досить детально описав дії засудженого: співпраця з представниками збройних формувань рф, добровільне надання інформації про учасників АТО та правоохоронців, допомога в облаштуванні блокпостів, посередницькі послуги у вирішенні питань із окупаційною владою. Усе це було підкріплено показаннями більш ніж десяти свідків, письмовими доказами – зокрема «Грамотою» та «Благодарностью» від окупаційної адміністрації, трудовим договором із так званою «ВГА Харьковской области».
Але потім суд додав оте загадкове «та інші дії». І цього, як наголосив Верховний Суд, робити не можна було.
Бо закон не вимагає розписувати кожен крок підсудного по хвилинах. Але ті обставини, які безпосередньо впливають на винуватість, мають бути викладені детально й конкретно. Жодних альтернатив, жодних «або/або», жодних відкритих переліків. Конкретність формулювання обвинувачення – це не побажання, а пряма вимога Кримінального процесуального кодексу України.
Що вирішив Верховний Суд
Касаційний суд виключив із мотивувальної частини вироку згадку про «інші дії». Решта вироку залишилася без змін – 10 років позбавлення волі, заборона обіймати посади в органах влади на 15 років, конфіскація половини майна. Тобто ключові докази і кваліфікація дій за статтею 111-2 КК України витримали перевірку.
Крім того, Суд розглянув цілу низку інших доводів захисту – про нібито незаконну зміну обвинувачення прокурором, про відсутність повноважень у слідчої, про тиск на засудженого. Жоден із цих аргументів не знайшов підтвердження. Повноваження слідчої підтверджуються дорученням, яке за змістом і структурою відповідає вимогам статті 110 КПК України. Зміна обвинувачення з частини 7 статті 111-1 на статтю 111-2 КК України відбулася з дотриманням процедури: стороні захисту вручили змінений обвинувальний акт і надали час на підготовку. А заяви про катування були перевірені ДБР – кримінальні провадження за цими фактами закрито через відсутність складу злочину.
Але повернімося до головного. У чому цінність цієї постанови для юридичної спільноти? Верховний Суд ще раз нагадав базовий, але надзвичайно важливий принцип: формулювання обвинувачення у вироку – це не місце для літературної творчості чи узагальнень. Суд не може дозволити собі фразу на кшталт «ну, ви зрозуміли, він там ще щось погане робив». Кожен вчинок, який ставиться людині у провину, має бути названий прямо, з фіксацією часу, місця і способу.
Це працює в обидва боки. Для сторони обвинувачення – дисциплінує, змушує ретельно збирати докази щодо кожного епізоду. Для сторони захисту – дає чітке розуміння, проти чого саме треба захищатися. А для суспільства загалом – гарантує, що людина сидить у в’язниці за конкретні, доведені в суді діяння, а не за розмиту «антидержавницьку позицію» чи щось подібне.
І, чесно кажучи, після прочитання цієї постанови виникає просте запитання: навіщо апеляційний суд взагалі додав цю фразу? Адже всі конкретні дії засудженого вже були описані. Відповіді немає. Але тепер є чіткий сигнал від Верховного Суду: хочеш написати «та інші дії» – краще не пиши нічого. Бо таке формулювання обвинувачення не витримає навіть побіжної перевірки.