Ст. 75 КК дозволяє суду звільнити засудженого від відбування покарання з випробуванням. І коли цю норму застосовують до людини, яка зберігала PVP у великих розмірах, у прокурора виникає цілком закономірне бажання оскаржити вирок. Утім, як показала постанова Верховного Суду від 14 травня 2026 року у справі № 752/8280/23, самого бажання замало – треба ще й правильно сформулювати, чого саме ви хочете від апеляційного суду.
Давайте розберемо цю історію детально. Вона – чудовий приклад того, як процесуальна недбалість може поховати навіть досить переконливу позицію сторони обвинувачення. І водночас – наочна ілюстрація того, наскільки важливо розрізняти суміжні, але різні правові інститути.
Що сталося по суті
20 січня 2023 року в Києві, на вулиці Іллі Еренбурга, поліція затримала чоловіка. Під час обшуку в нього виявили кристалічну речовину білого кольору – PVP (1-феніл-2-піролідин-1-іл-пентан-1-он). Маса речовини склала 1,753 грама. Для розуміння: це великий розмір, що автоматично перетворює діяння з частини 1 на частину 2 статті 309 Кримінального кодексу України. Крім самої речовини, знайшли ще скляну лампу та дві трубки з нашаруванням – класичний набір для вживання психотропів.
Голосіївський районний суд міста Києва розглянув справу 31 травня 2023 року. Оскільки обвинувачений усе визнав, застосували спрощену процедуру, передбачену частиною 3 статті 349 Кримінального процесуального кодексу України. Суть її в тому, що суд не досліджує докази, якщо ніхто з учасників не заперечує – це серйозно пришвидшує процес.
Вирок був таким: 2 роки позбавлення волі за частиною 2 статті 309 КК. І відразу ж – звільнення від відбування покарання на підставі ст. 75 КК з іспитовим строком 2 роки.
Саме це звільнення й стало головним подразником для прокурора. І, якщо чесно, його можна зрозуміти.
Аргументи прокурора: усе логічно
Прокурор подав апеляційну скаргу. Перелік його доводів виглядав більш ніж обґрунтовано.
По-перше, обвинувачений ніде не працював і жив за кошти дружини. По-друге, він жодного разу не звертався за лікуванням від наркотичної залежності – а отже, жодних ознак щирого каяття не демонстрував. По-третє, на момент розгляду цієї справи в Здолбунівському районному суді Рівненської області вже перебували на розгляді інші кримінальні провадження щодо тієї самої особи.
Окремо прокурор наголошував на характері правопорушення. PVP – це особливо небезпечна психотропна речовина, обіг якої в Україні повністю заборонено. Злочини у сфері обігу наркотиків мають підвищену суспільну небезпеку: вони живлять наркоманію, руйнують психіку, провокують деградацію особистості. І тут – великий розмір, а не якісь там залишкові міліграми.
Здавалося б, за такого набору обставин звільнення від відбування покарання – відверто неадекватний захід. Але Київський апеляційний суд 7 листопада 2024 року ухвалив коротко й сухо: вирок залишити без змін. Прокурор пішов до Верховного Суду з касаційною скаргою – і знову отримав відмову. Причина, однак, виявилася геть не в слабкості його аргументів.
Фатальний нюанс у прохальній частині
Ось тут починається найцікавіше. Верховний Суд звернув увагу на одну-єдину, але критичну деталь. Прокурор в апеляції просив скасувати вирок «в частині призначеного покарання» та ухвалити новий – з тими самими 2 роками позбавлення волі. Він не ставив вимоги про скасування вироку з підстави неправильного застосування ст. 75 КК.
У чому проблема? У тому, що Кримінальний кодекс України чітко розмежовує два різні правові інститути. Перший – призначення покарання (статті 50, 65 КК). Другий – звільнення від відбування вже призначеного покарання (розділ ХІІ КК, зокрема ст. 75 КК). Вони не ототожнюються. Вони регулюються різними нормами.
Таке саме розмежування проводить і Кримінальний процесуальний кодекс України. Пункт 2 частини 1 статті 420 КПК дозволяє апеляційному суду скасувати вирок і ухвалити новий через необхідність більш суворого покарання. А пункт 4 цієї ж частини – через неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Різні підстави, різні процесуальні механізми, різні наслідки.
А прокурор у своїй скарзі посилався виключно на м’якість покарання. Але дозвольте: покарання йому призначили – 2 роки позбавлення волі. Проблема була не в розмірі цього покарання. Проблема була в тому, що засудженого від нього одразу звільнили. І оскаржити треба було саме факт звільнення, а не розмір призначеного терміну.
Чому апеляційний суд нічого не міг виправити
Стаття 404 Кримінального процесуального кодексу України формулює правило, від якого не відступиш: суд апеляційної інстанції переглядає рішення виключно в межах апеляційної скарги. Вийти за ці межі можна лише в один бік – коли це не погіршує становище обвинуваченого.
Скасування звільнення від відбування покарання – очевидне погіршення. Людина замість іспитового строку отримала б реальне ув’язнення. Тому апеляційний суд просто не мав процесуальної можливості зробити те, чого прокурор прямо не попросив.
Крім того, частина 4 статті 403 КПК забороняє вносити до апеляційної скарги зміни, що погіршують становище обвинуваченого, після завершення строку на апеляційне оскарження. Коли прокурор усвідомив свою помилку, виправити її було вже неможливо.
І от маємо майже анекдотичну ситуацію. Прокурор у касації детально розписував, як апеляційний суд «не навів переконливих аргументів», «не надав оцінки доводам» і «не мотивував рішення». А Верховний Суд відповів приблизно так: апеляційний суд і не мусив цього робити в тому обсязі, на який ви розраховували, – тому що ви самі не поставили перед ним правильного процесуального запитання.
Форма рятує або топить
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду залишила касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу апеляційного суду – без зміни. Фінальний результат: засуджений, який зберігав PVP у великих розмірах, ніде не працював і мав інші кримінальні провадження, залишився з іспитовим строком 2 роки замість реального ув’язнення.
Для сторони обвинувачення ця постанова – болючий, але корисний урок. Якщо суд першої інстанції безпідставно застосував ст. 75 КК, у прохальній частині апеляційної скарги потрібно прямо вказувати на скасування вироку саме в частині звільнення від відбування покарання – з чітким посиланням на пункт 4 частини 1 статті 420 КПК. Посилання на м’якість покарання тут не спрацює. Це різні приводи для скасування, різні процесуальні інструменти, і суд не має права – та й не буде – здогадуватися, що ви насправді хотіли сказати.