Строки давності у кримінальному праві – механізм, про який більшість чула, але мало хто уявляє його реальну дію. Нещодавня постанова Верховного Суду від 12 травня 2026 року у справі № 607/15056/21 дає чудову нагоду розібратися в цій темі на живому прикладі. Історія варта уваги: людину визнали винною в протиправному заволодінні майном товариства на суму понад 800 тисяч гривень, однак покарання вона так і не понесла.
Що ж сталося?
У лютому 2015 року громадянин (назвемо його ОСОБА_8, як у матеріалах справи), за даними слідства, підробив протоколи загальних зборів учасників ТОВ «Фірма Найс ЛТД», призначив себе директором, а потім продав земельну ділянку й домоволодіння цього товариства іншій компанії. Збитки оцінили у 836 830 грн. Кваліфікували дії за кількома статтями Кримінального кодексу України, зокрема за частиною 3 статті 206-2 – протиправне заволодіння майном підприємства. А це – тяжкий злочин.
Перша інстанція – Тернопільський міськрайонний суд – у грудні 2024 року визнала чоловіка винним і призначила 6 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Водночас за статтями про підробку документів (стаття 358 Кримінального кодексу України) його звільнили від відповідальності – там уже минули строки давності. А от щодо основного злочину суд першої інстанції виніс цілком обвинувальний вирок.
Але далі почалося найцікавіше.
Як улаштовані строки давності
Стаття 49 Кримінального кодексу України встановлює чіткі проміжки часу, після закінчення яких особу вже не можна притягнути до відповідальності. Логіка тут проста: якщо минуло багато років, суспільна небезпечність і самого діяння, і людини, яка його вчинила, суттєво знижується. Держава ніби каже: «Час сплив, давайте жити далі».
Строки диференційовані залежно від тяжкості правопорушення:
– 2 роки – для кримінальних проступків із менш суворим покаранням, ніж обмеження волі;
– 3 роки – для проступків з обмеженням волі та нетяжких злочинів із позбавленням волі до 2 років;
– 5 років – для решти нетяжких злочинів;
– 10 років – для тяжких злочинів;
– 15 років – для особливо тяжких.
Злочин, передбачений частиною 3 статті 206-2 КК, належить до категорії тяжких. Отже, строк давності для нього – 10 років.
Ключовий момент, який часто викликає плутанину: відлік іде від дня вчинення злочину до дня набрання вироком законної сили, а не до моменту винесення вироку в першій інстанції. Тобто якщо справа «зависла» в апеляції – строк продовжує бігти. Саме це і спрацювало в нашій історії.
Коли годинник зупиняється
Строки давності у кримінальному праві – не бездушний хронометр. Вони зупиняються, якщо людина ухиляється від слідства або суду. І тут важлива деталь: ухилення має бути умисним і зафіксованим процесуально.
Що вважається ухиленням? Нез’явлення без поважних причин за викликом, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів чи зовнішності, перехід на нелегальне становище, імітація смерті. Але є нюанс: особа має бути офіційно визнана підозрюваною чи обвинуваченою. Інакше кажучи, вона повинна знати, що стосовно неї ведеться розслідування, і свідомо від нього ховатися.
У справі ОСОБА_8 досудове розслідування тричі зупинялося через оголошення його в розшук. Загалом набігло 116 днів – саме на цей період апеляційний суд і подовжив десятирічний строк, коли вирішував питання про застосування строків давності у кримінальному праві.
А от що цікаво: проходження військової служби під час мобілізації не є ухиленням. Стаття 335 Кримінального процесуального кодексу України прямо зобов’язує суд зупинити провадження, якщо обвинувачений призваний на військову службу. І цей період не зупиняє перебігу строків давності – вони продовжують спливати. Представник потерпілої намагався довести, що 257 днів військової служби ОСОБА_8 – це хитрий спосіб уникнути відповідальності. Верховний Суд із цим не погодився, і далі ми побачимо чому.
Чому апеляція скасувала вирок
Злочин вчинили 23 лютого 2015 року. Десять років спливали 23 лютого 2025 року. Додаємо 116 днів розшуку – отримуємо 19 червня 2025 року.
У грудні 2025 року, коли апеляційний суд розглядав справу, строк давності вже закінчився. ОСОБА_8 подав клопотання про звільнення – і суд був зобов’язаний його задовольнити.
Тут криється ще один важливий принцип. На відміну від деяких інших підстав для звільнення (наприклад, статті 47 і 48 КК, де сказано «суд може звільнити»), стаття 49 Кримінального кодексу України сформульована імперативно – «особа звільняється». Суд не має вибору. Якщо три умови дотримані – строки минули, нових злочинів не було, ухилення від слідства немає – звільнення неминуче. І заперечення потерпілої сторони тут, на жаль для неї, не мають юридичної сили.
Так і сталося. Апеляційний суд скасував обвинувальний вирок у частині основного злочину, закрив провадження і залишив цивільний позов потерпілої без розгляду. Кінець історії? Не зовсім.
Що сказав Верховний Суд
Представник потерпілої подав касаційну скаргу. Його головний аргумент: ОСОБА_8 ухилявся від суду, прикриваючись військовою службою, а отже, строки давності не повинні були закінчитися.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду перевірила всі обставини й залишила ухвалу апеляції без змін. У постанові суд наголосив на трьох принципових моментах.
Перше: призов на військову службу під час мобілізації – це не ухилення. Стаття 335 КПК України чітко регулює цю ситуацію, і суд першої інстанції діяв правильно, зупинивши провадження. Обґрунтованість самої мобілізації касаційний суд не перевіряє – це виходить за межі його повноважень.
Друге: одноразова неявка до суду, за яку наклали грошове стягнення, ще не свідчить про умисне ухилення. Потрібна системність дій, спрямованих на уникнення відповідальності, а не поодинокий епізод.
І третє: дискреції в питанні застосування статті 49 КК у суду немає. Це обов’язок, а не право. Як тільки апеляційний суд встановив, що десять років плюс 116 днів минули – рішення стало безальтернативним.
Чому це важливо знати
Для потерпілих ця справа – болючий урок. Навіть доведена вина й обвинувальний вирок першої інстанції не гарантують, що винний понесе покарання, якщо процес затягується. Цивільний позов теж може залишитися без розгляду при закритті провадження за нереабілітуючими підставами.
Для сторони захисту справа нагадує: право на звільнення за строками давності – безумовне, але ним треба вміти скористатися. Клопотання має бути подане вчасно, а всі періоди можливого ухилення – ретельно пораховані. Помилка в кілька днів може коштувати років ув’язнення.
Крім того, варто пам’ятати про загальний запобіжник, передбачений частиною 2 статті 49 КК: навіть якщо диференційований строк подовжується через ухилення, він не може перевищувати 15 років для злочинів і 5 років для кримінальних проступків. Тобто існує абсолютна межа, після якої давність спрацьовує за будь-яких обставин.
Ну і для всіх інших ця історія – ще одне нагадування, що право не є набором абстрактних формул. Воно проявляється в конкретних долях, іноді досить несподівано. Строки давності у кримінальному праві захищають не тільки обвинувачених – вони дисциплінують саму систему, змушуючи її працювати швидко й ефективно. Бо інакше час починає працювати проти правосуддя – і виграє.