7 квітня 2026 року Верховний Суд остаточно підтвердив обвинувальний вирок у справі про воєнні злочини, скоєні на території Бородянського психоневрологічного інтернату. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду залишила без задоволення касаційну скаргу захисту – 11 років позбавлення волі для заступника начальника Управління Росгвардії по Чеченській Республіці. Рішення остаточне й оскарженню не підлягає.
Історія, яка стоїть за цим вироком, почалася 24 лютого 2022 року. Того дня збройні сили рф здійснили широкомасштабне вторгнення в Україну, і частина Київської області швидко опинилася під контролем підрозділів Північно-Кавказького округу військ національної гвардії рф. Простіше кажучи – сумнозвісних «кадирівців».
Що сталося в Бородянському інтернаті
5 березня 2022 року близько 70 озброєних військовослужбовців рф увірвалися на територію Бородянського психоневрологічного інтернату з геріатричним відділенням. Разом із ними заїхало не менше 20 одиниць військової техніки. Під ворота підігнали танк, дуло якого направили на будівлю. У закладі тоді перебувало приблизно 500 людей: діти, особи з інвалідністю, літні підопічні, співробітники та місцеві мешканці, які ховалися від обстрілів.
Командував цим підрозділом полковник – заступник начальника управління федеральної служби військ національної гвардії рф по Чеченській Республіці. Саме він, як встановив суд, віддав накази, що перетворили цивільний об’єкт на військову базу, а беззахисних людей – на інструмент прикриття.
За матеріалами справи, полковник наказав зібрати всіх цивільних в одному місці, відібрати мобільні телефони та заборонити залишати будівлю. По периметру інтернату розмістили реактивні системи залпового вогню БМ-21 «Град», самохідні артилерійські установки, облаштували вогневі позиції. З цієї техніки військові рф обстрілювали навколишні населені пункти й позиції ЗСУ.
Крім того, полковник, погрожуючи зброєю, примусив директорку закладу записати відео з «подякою за звільнення від нацистської влади». Жінка плакала під час зйомки, але їй наказали посміхатися й говорити за сценарієм.
«Живий щит» із п’яти сотень людей
Між 5 і 15 березня 2022 року цивільним, які залишалися в інтернаті, обмежували доступ до їжі, води, ліків та медичної допомоги. Опалення в будівлі не було. Єдине, куди дозволялося виходити – до криниці по воду. Військові встановили блокпости по периметру й вели постійне спостереження. Люди опинилися замкненими в холодному приміщенні без нормального харчування та будь-якого зв’язку з рідними.
Фактично 500 цивільних осіб використовували як «живий щит» – для захисту російських позицій і щоб перешкодити ЗСУ вести вогонь у відповідь. За час окупації інтернату, з 5 до 13 березня, через переохолодження та відсутність належної медичної допомоги померло від 9 до 12 людей. Їх поховали прямо на території закладу.
Це не просто трагічна історія одного закладу. Це задокументований воєнний злочин, який отримав конкретну правову оцінку в українському суді. І тепер, після рішення Верховного Суду, ця оцінка стала остаточною.
На чому ґрунтувався вирок
Бородянський районний суд Київської області виніс вирок 12 вересня 2024 року. Полковника визнали винним за частиною 1 статті 438 Кримінального кодексу України – жорстоке поводження з цивільним населенням, а також віддання наказів про вчинення таких дій та інших порушень законів і звичаїв війни.
Доказова база виявилася переконливою. Суд врахував показання потерпілої – директорки інтернату, свідчення вісьмох працівників закладу, протоколи огляду відеозаписів із соціальних мереж, супутникові знімки із зображенням військової техніки на території інтернату від 11 березня 2022 року, протоколи впізнання за фотознімками.
Київський апеляційний суд 8 травня 2025 року залишив вирок без змін. А 7 квітня 2026 року Верховний Суд поставив крапку в цій справі, відмовивши в задоволенні касаційної скарги.
Цікава деталь: значну частину доказів становили відкриті дані – публікації в Telegram, відео на YouTube, пости в Instagram. Полковник фігурував на відео, де доповідав про «роботу в передмісті Києва», регулював проїзд військової техніки біля стели «Прип’ять» і брав участь у відеозйомках разом із головою Чечні. Фактично він сам документував свою присутність і роль в окупації регіону.
Чому судили заочно
Один із ключових аргументів захисту в касаційній скарзі стосувався процедури: обвинуваченого судили за процедурою in absentia, тобто за його відсутності. Захисник наполягав, що це порушує права засудженого.
Тут важливий момент. Спеціальне досудове розслідування та спеціальне судове провадження – це процедура, прямо передбачена Кримінальним процесуальним кодексом України. Вона діє, коли підозрюваний переховується на території держави-агресора або на тимчасово окупованій території з метою ухилення від відповідальності.
Верховний Суд детально перевірив, чи дотрималися слідство та попередні суди всіх вимог закону. І відповідь однозначна – так.
По-перше, полковника оголосили в міжнародний розшук ще 4 жовтня 2022 року. По-друге, слідчий суддя перевірив підстави для спеціального розслідування й надав відповідний дозвіл. По-третє, повістки про виклик публікувалися в газеті «Урядовий кур’єр», на офіційних сайтах Офісу Генерального прокурора та суду. По-четверте, протягом усього провадження інтереси обвинуваченого представляв професійний адвокат, який ефективно реалізовував право на захист.
Суд також послався на практику Європейського суду з прав людини. У справі «Санадер проти Хорватії» ЄСПЛ висловився гранично чітко: судовий розгляд за відсутності обвинуваченого сам по собі не суперечить Конвенції про захист прав людини. Тяжкість воєнних злочинів, інтерес суспільства в їх ефективному переслідуванні й той факт, що особа проживає на території, непідконтрольній українській владі, – усе це виправдовує заочну процедуру.
Колегія суддів також відкинула доводи про те, що без присутності обвинуваченого в залі суду неможливо встановити спрямованість його умислу. Матеріали справи – віддані накази, відеозаписи, дії підлеглих – дали достатньо підстав для висновку про умисний характер діянь. Жодних ознак примусу чи тиску на полковника з боку сторонніх осіб суд не встановив.
Що каже міжнародне право
Кваліфікація дій за статтею 438 КК – це не просто посилання на український закон. Це цілий комплекс міжнародних зобов’язань, які взяла на себе Україна і які рф зухвало порушила.
Суд прямо послався на Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни (IV Конвенція) та Додатковий протокол до Женевських конвенцій (Протокол I). Ці документи – основа міжнародного гуманітарного права. Вони містять абсолютну заборону використовувати цивільних осіб для захисту військових об’єктів, забороняють захоплення заручників, вимагають від окупаційної влади забезпечувати населення їжею, водою та медикаментами.
Кожен із цих пунктів був порушений у Бородянському інтернаті. Полковник був комбатантом – особою, яка входить до складу збройних сил сторони конфлікту й має право брати участь у воєнних діях. Але це право не звільняло його від обов’язку дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права. Він цей обов’язок свідомо порушив.
Особливо показово, що суд не ставив йому у провину саму участь у збройному конфлікті – це було б неправильно з погляду міжнародного права. Відповідальність настала саме за конкретні воєнні злочини: жорстоке поводження з цивільним населенням та використання людей як «живого щита».
Що далі
Вирок набрав законної сили. 11 років позбавлення волі – покарання, призначене судом з урахуванням ступеня тяжкості злочину, відсутності пом’якшуючих обставин і наявності обтяжуючої: злочин вчинено щодо людей похилого віку, осіб з інвалідністю та людей із психічними розладами.
Колегія суддів Верховного Суду не знайшла жодних істотних порушень кримінального процесуального закону, які могли б поставити під сумнів законність попередніх рішень. Докази узгоджуються між собою, не містять суперечностей і в сукупності доводять вину поза розумним сумнівом.
Водночас варто зауважити, що засуджений не позбавлений права подати скаргу після закінчення строку на оскарження разом із клопотанням про поновлення строку – якщо з’являться поважні причини його попередньої неявки до суду. Таку можливість прямо передбачає Кримінальний процесуальний кодекс України.
І все ж виконання цього конкретного вироку напряму залежить від того, чи опиниться засуджений колись на території, де українське правосуддя зможе його дістати. Але сам факт існування такого рішення – це частина масштабної роботи з фіксації та правової оцінки кожного воєнного злочину, скоєного під час цієї війни. Рано чи пізно ці вироки мають бути виконані.