Верховний Суд України залишив без змін вирок депутату Держдуми РФ – 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Йдеться про громадянина Російської Федерації, який у лютому 2022 року голосував за визнання так званих «ДНР» і «ЛНР», що стало одним із формальних приводів для повномасштабного вторгнення.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду 2 квітня 2026 року відхилила касаційну скаргу захисту. Адвокат наполягав на недопустимості доказів, зібраних із відкритих інтернет-джерел, і вимагав скасувати ухвалу апеляції. Проте суд визнав доводи безпідставними.
Що саме сталося у лютому 2022-го
15 лютого 2022 року депутат узяв участь у засіданні Державної Думи РФ у Москві. Того дня парламент Росії проголосував за звернення до президента РФ із проханням визнати самопроголошені «ДНР» і «ЛНР» як незалежні держави. Обвинувачений підтримав цю постанову – його прізвище є у поіменному списку тих, хто голосував «за».
А вже 22 лютого – знову на засіданні Думи – він проголосував за ратифікацію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу між Росією й обома псевдореспубліками. Ці договори стали юридичним прикриттям для вторгнення, яке почалося 24 лютого. Під приводом «допомоги» «ДНР» та «ЛНР» російська армія перетнула кордон.
Тут важливий момент: ідеться не просто про політичну позицію чи висловлювання. Кримінальний кодекс України у частині 3 статті 110 передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на зміну меж території та державного кордону. Особливо якщо вони призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків. Саме за цією статтею і кваліфікували дії російського парламентаря.
Як будували доказову базу
Суд першої інстанції – Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області – ще 24 лютого 2025 року визнав чоловіка винним і призначив 15 років ув’язнення з повною конфіскацією майна. Апеляційний суд 16 травня 2025 року вирок депутату Держдуми РФ залишив без змін.
Доказова база спиралася переважно на відкриті джерела. Слідчі оглянули офіційний сайт Державної Думи РФ, де зберігаються поіменні списки депутатів і результати голосувань. Також вивчили відеозаписи засідань, стенограми обговорень і навіть особисті сторінки обвинуваченого в соціальних мережах – там він відкрито підтримував збройну агресію проти України.
Окремо задокументували наслідки. Протоколами огляду від березня 2022 року зафіксовано загибель людей, руйнування будівель, знищення інфраструктури внаслідок повномасштабного нападу. Ці матеріали стали невід’ємною частиною справи.
Чому аргументи захисту не спрацювали
Адвокат у касаційній скарзі зробив ставку на один аргумент: докази зібрали з порушенням процедури. Мовляв, скриншоти з інтернету та відеозаписи – це недопустимі докази, бо їх отримали «непроцесуальним шляхом». Звучало логічно, але лише на перший погляд.
Верховний Суд нагадав прості речі. По-перше, суд касаційної інстанції – це суд права, а не факту. Тобто він не переоцінює докази, а перевіряє, чи правильно їх оцінили нижчі суди з погляду закону. Це чітко прописано у статті 433 Кримінального процесуального кодексу України.
По-друге, і це ключове: електронні докази з відкритих джерел давно визнані в українській судовій практиці. Верховний Суд послався на власні попередні рішення у справах №569/4319/24 та №766/12766/23. Там чітко сказано: матеріали фотозйомки, відеозаписи, комп’ютерні дані з інтернету, соціальних мереж та інших відкритих ресурсів – це повноцінні електронні (цифрові) докази. Жодної «непроцесуальності» тут немає.
Як це працює на практиці? Коли слідчий оглядає сайт і фіксує його вміст через скриншоти чи запис на носій – він діє в межах статті 237 Кримінального процесуального кодексу України. Це звичайний огляд, просто об’єктом виступає не квартира чи авто, а вебсторінка. Інформація, яку з неї отримують, потім трансформується в судовий доказ – так само, як і речові докази з місця злочину.
До речі, суд першої інстанції безпосередньо дослідив усі ці матеріали під час розгляду справи. Він пересвідчився, що протоколи огляду відповідають вимогам статті 104 КПК України, а отже є належними й допустимими. Тому вирок депутату Держдуми РФ базується на цілком законних підставах.
Що з клопотанням про повторне дослідження
Захисник також скаржився, що апеляційний суд проігнорував його прохання повторно дослідити докази. Але й тут усе не так однозначно.
Стаття 404 Кримінального процесуального кодексу України дозволяє апеляції повторно вивчати обставини справи лише за двох умов: якщо суд першої інстанції дослідив їх неповно або з порушеннями. Простої незгоди з оцінкою доказів недостатньо – інакше апеляція перетворилася б на другий повноцінний розгляд, а це суперечить самій логіці процесу.
Адвокат же, як випливає з матеріалів справи, не навів жодного конкретного факту про неповноту чи порушення. Він лише не погоджувався з тим, як місцевий суд оцінив відеозаписи та скриншоти. А це різні речі.
Апеляція розглянула клопотання і вмотивовано відмовила. Своє рішення суд виклав в ухвалі відповідно до вимог статті 419 КПК України – з належними мотивами. Жодних процесуальних зловживань тут немає.
Чому ця справа показова
Це не просто чергова справа про воєнні злочини. Вона фіксує принциповий підхід українського правосуддя: голосування в чужому парламенті не є абстрактним політичним актом, коли воно безпосередньо веде до танків на кордоні.
Колегія суддів окремо підкреслила важливу деталь: обвинувачений достовірно знав про існування договору між Україною та РФ про державний кордон від 28 січня 2003 року. Росія ратифікувала цей договір ще у 2004 році – тобто офіційно визнала кордони України. Отже, депутат чудово усвідомлював незаконність власних дій.
І ще один нюанс. Сам результат голосування 22 лютого 2022 року став можливим саме завдяки тому, що кожен із депутатів – зокрема й засуджений – забезпечив кворум і підтримав рішення. Без їхньої колективної участі ратифікація просто не відбулася б. Тобто тут немає «сторонніх спостерігачів» – кожен голос «за» був цеглиною у фундаменті того, що сталося 24 лютого.
Вирок депутату Держдуми РФ, який підтвердив Верховний Суд, набрав законної сили негайно після проголошення 2 квітня 2026 року. Оскаржити його більше ніде – це фінальна крапка у даній справі.