Відшкодування моральної шкоди, завданої злочином, – тема, яка зачіпає кожного потерпілого. А коли шкоду заподіяв військовослужбовець під час служби, ситуація стає ще заплутанішою. Кому пред’являти позов: самому винуватцю, військовій частині чи одразу державі? У справі № 583/2187/24 Верховний Суд розставив крапки над «і» – і його висновки змінюють усталену практику.
Що сталося: 16 пострілів із автомата Калашникова
У лютому 2024 року старший стрілець-оператор однієї з військових частин під час розпивання спиртного в будинку, де він був розміщений разом із товаришем по службі, взяв до рук закріплений за іншим солдатом АКМ калібру 7,62 мм. Далі – не менше 16 пострілів у бік потерпілого. Одне з кульових поранень голови виявилося смертельним.
Сухий юридичний підсумок: чоловіка визнали винним в умисному вбивстві – тобто у злочині, передбаченому ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України, і засудили до 10 років позбавлення волі. Та на цьому історія не закінчилася.
Співмешканка загиблого заявила цивільний позов про відшкодування моральної шкоди. І ось тут почалася справжня юридична колізія – хто, окрім самого вбивці, має за це платити.
Як суди вирішували цивільний позов
Охтирський міськрайонний суд Сумської області у грудні 2024 року ухвалив стягнути 200 000 грн моральної шкоди з засудженого і ще 200 000 грн – з Державного бюджету України. Тобто загалом 400 000 грн на користь потерпілої, розділені порівну між винуватцем і державою.
Полтавський апеляційний суд у березні 2025 року залишив це рішення без змін. Судді керувалися, зокрема, позицією, висловленою в постанові Касаційного кримінального суду від 17 квітня 2024 року у справі № 335/3675/22. Там раніше дійшли висновку, що стягувати моральну шкоду з Державного бюджету цілком законно, якщо засуджений під час злочину виконував військові обов’язки.
Але Державна казначейська служба України з такою логікою не погодилася і подала касаційну скаргу.
Чому Казначейство обурилося
Аргумент представника Держказначейства був простим і, як згодом виявилося, юридично бездоганним. Суди застосували ст. 1173 і ст. 1174 Цивільного кодексу України, які справді передбачають відшкодування шкоди державою – але лише тоді, коли йдеться про незаконні дії посадової особи органу державної влади під час здійснення нею владних повноважень.
А тут ситуація зовсім інша. Солдат, який узяв чужий автомат і розстріляв людину, не діяв як посадова особа і не реалізовував жодних владних функцій. Він був звичайним працівником – якщо так можна сказати про військовослужбовця – який перебував у службових відносинах із конкретною військовою частиною. А отже, за логікою Казначейства, застосовувати треба було ч. 1 ст. 1172 ЦК: шкоду, заподіяну працівником під час виконання службових обов’язків, відшкодовує роботодавець. Тобто військова частина, а не державна скарбниця загалом.
Ключовий поворот: Верховний Суд відступає від старої практики
І ось тут – найцікавіше. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду, розглядаючи цю справу, дійшла висновку, що пора змінювати підхід. Попередня постанова від 17 квітня 2024 року, на яку посилалися нижчі суди, більше не є орієнтиром.
Чому? Давайте розбиратися.
Частина 1 ст. 1172 Цивільного кодексу України говорить чітко: юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання трудових обов’язків. Жодної згадки про державу, жодних посилань на Державний бюджет. Роботодавець – ось хто відповідає.
Для порівняння: ст. 1174 ЦК справді покладає відповідальність на державу, але виключно за шкоду від незаконних рішень, дій чи бездіяльності посадової особи органу державної влади. А засуджений у цій справі жодних владних повноважень не здійснював – він просто служив.
Судова палата Верховного Суду сформулювала однозначний висновок: якщо суд встановив підстави для відшкодування шкоди за ч. 1 ст. 1172 ЦК, належним відповідачем є роботодавець працівника, а не держава. Тобто військова частина, де служив винуватець, – а не Державний бюджет України.
Нюанс, який усе ускладнив
Коли Верховний Суд почав перевіряти деталі, випливла ще одна проблема. Виявилося, що військова частина, про яку йдеться, взагалі не має статусу юридичної особи. За організаційно-правовою формою це відокремлений підрозділ, а головне підприємство – Міністерство оборони України. Це підтверджено копією довідки, наявною в матеріалах справи.
А відповідно до ст. 48 Цивільного процесуального кодексу України, відповідачем у суді може бути лише фізична особа, юридична особа або держава. Відокремлений підрозділ без статусу юрособи – не може.
І ось тут місцевий суд припустився ще однієї помилки. Він не встановив належного відповідача, не обговорив можливість залучення співвідповідача або заміни неналежного відповідача у порядку, передбаченому ст. 51 ЦПК. Це – істотне порушення процесуального закону, яке перешкодило ухваленню законного рішення.
Що в підсумку
Верховний Суд касаційну скаргу Держказначейства задовольнив частково. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано в частині стягнення 200 000 грн моральної шкоди з Державного бюджету. Справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції – вже в порядку цивільного судочинства.
Там і мають визначити, хто конкретно – Міністерство оборони чи інша структура – виступатиме належним відповідачем замість військової частини без статусу юрособи.
А от 200 000 грн, стягнуті безпосередньо з засудженого, – це рішення залишилося незмінним. Особиста відповідальність того, хто натиснув на спусковий гачок, нікуди не зникає – незалежно від того, чи був він при виконанні службових обов’язків у момент злочину.
