Замах на шахрайство – це не просто невдала афера, а закінчений злочин, за який доведеться відповідати за всією суворістю закону. Саме таку позицію зайняв Верховний Суд у справі № 591/5513/16-к, де сільський голова Битицької сільської ради та начальник юридичного відділу тієї ж ради намагалися заволодіти понад 2,5 мільйонами гривень. Фінал цієї історії виявився несподіваним: попри підтверджену вину, касаційна інстанція повернула обом фігурантам звільнення від реального ув’язнення. Давайте розберемося, чому так сталося і які правові уроки можна винести з цього рішення.
Як усе починалося
Уявіть собі картину. Сільський голова, якому майже 70 років, і його підлеглий – начальник юрвідділу – вирішують провернути оборудку із землею. Схема виглядала так: вони пропонують знайомому підприємцю отримати в користування значний масив земель – понад 600 гектарів – на території Битицької сільської ради. Ціна питання – 200 доларів за гектар. Загальна сума виходила солідна: щонайменше 2,5 мільйона гривень.
Але була одна проблема. У сільського голови не було жодних законних повноважень розпоряджатися більшістю із запропонованих земель. Частина з них належала державі й перебувала за межами населеного пункту – такими ділянками могло розпоряджатися лише Головне управління Держгеокадастру. Інша частина – невитребувані паї померлих громадян – уже перебувала в управлінні сторонньої компанії за чинним договором. А ще частина була приватною власністю, переданою в оренду господарству, до якого голова теж не мав жодного стосунку.
Коротше кажучи, жоден гектар із запропонованого масиву сільський голова не міг передати одноосібно. Але підприємець цього не знав – він довіряв посадовцю.
Пастка замість угоди
Підприємець, зрозумівши, що його намагаються ошукати, звернувся до правоохоронців. Ті організували негласні слідчі (розшукові) дії – простіше кажучи, почали фіксувати всі зустрічі та розмови фігурантів. Кінцевою точкою стала передача грошей 12 травня 2016 року в кімнаті для переговорів відділення «ПриватБанку».
Ось тут і спрацювала пастка. Підприємець передав посадовцям не справжні гроші, а імітаційні купюри на суму понад 2,5 мільйона гривень. Одразу після цього обох затримали – вони просто не встигли розпорядитися отриманим. Саме тому їхні дії кваліфікували як замах на шахрайство – злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежали від їхньої волі.
Чому шахрайство, а не хабарництво
Коли читаєш фабулу справи, перша думка: це ж класичне хабарництво. Справді, спочатку дії фігурантів кваліфікували саме за статтею 368 Кримінального кодексу України – одержання неправомірної вигоди службовою особою. Але потім кваліфікацію змінили на шахрайство.
Чому? Бо сільський голова не міг реально вплинути на передачу земельних ділянок в оренду – у нього просто не було таких повноважень. Він створював у підприємця хибне враження, нібито все вирішує особисто. А це вже зовсім інший склад злочину: заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою, тобто шахрайство.
Кваліфікували за частиною 4 статті 190 Кримінального кодексу України – шахрайство, вчинене за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах. Плюс частина 2 статті 15 – замах на злочин.
Суди, апеляції, касації: як змінювалися вироки
Справа пройшла три інстанції, і кожна дивилася на неї по-своєму.
Перша інстанція – Вищий антикорупційний суд – у липні 2023 року визнав обох винними й призначив по 5 років позбавлення волі. Але одразу ж звільнив від відбування покарання з випробувальним терміном у 3 роки. Суд визнав частину доказів недопустимими – зокрема, протоколи негласних слідчих дій, які фіксували розмови фігурантів. Через це значна частина обвинувачення просто «відпала».
Друга інстанція – Апеляційна палата ВАКС – у лютому 2026 року скасувала вирок у частині покарання. Вона визнала ті самі докази допустимими і призначила реальне ув’язнення: сільському голові – 3 роки 6 місяців, юристу – 3 роки, обом із конфіскацією майна. Жодних іспитових термінів.
Третя інстанція – Верховний Суд – у липні 2026 року частково задовольнив касаційні скарги захисту. І ось тут найцікавіше: Суд погодився з апеляцією щодо винуватості, але повернув звільнення від реального ув’язнення. Терміни залишилися тими самими – 3,5 і 3 роки відповідно, але обидва фігуранти знову отримали 3 роки іспитового строку. Конфіскацію майна скасували.
Головний юридичний урок: чи потрібен потерпілий для шахрайства
Захист наполягав на тому, що в цій справі немає потерпілого – а отже, немає й шахрайства. Аргумент був такий: підприємець передавав імітаційні купюри, які йому навіть не належали. Жодної майнової шкоди йому не завдали. Та й потерпілим його офіційно не визнавали.
Верховний Суд відхилив цей аргумент із чітким роз’ясненням. У кримінальному праві потерпілий – це не те саме, що потерпілий у процесуальному сенсі. Для кваліфікації шахрайства достатньо, щоб винний усвідомлював: він заволодіває чужим майном. Не важливо, чи знає він точно, кому це майно належить. Важливо те, що майно для нього – чуже, і він не має на нього жодних прав.
Крім того, Суд наголосив: обидва фігуранти чудово розуміли, що підприємець привіз і готовий передати реальні гроші. Сума понад 2,5 мільйони гривень не була для них несподіванкою – вона повністю відповідала попереднім домовленостям. Тобто умисел на заволодіння чужими коштами був абсолютно очевидним.
Чому ж тоді пом’якшили вирок
І ось тут – ключовий момент, заради якого варто уважно читати судові рішення до кінця. Верховний Суд визнав, що апеляційна інстанція правильно встановила вину, але неправильно оцінила можливість звільнення від реального покарання.
Суд звернув увагу на конкретні обставини, які апеляція врахувала недостатньо. Сільському голові на момент вироку було вже 79 років. Юрист мав на утриманні двох малолітніх дітей і проходив службу в добровольчому формуванні територіальної оборони. Реальних збитків від злочину ніхто не зазнав – гроші були імітаційними. Судовий розгляд тривав понад 10 років. Обидва фігуранти раніше не були судимі й поводилися належно протягом усього процесу.
Усе це в сукупності, на думку касаційної інстанції, дозволяло зробити висновок: виправлення засуджених можливе без ізоляції від суспільства. Достатньо контролю за їхньою поведінкою протягом трирічного іспитового строку.
Колегія суддів також помітила курйозну помилку апеляції: та призначила покарання нижче нижчої межі, передбаченої санкцією статті, але при цьому не застосувала статтю 69 Кримінального кодексу України, яка якраз і дозволяє таке пом’якшення. Виправити це в касації було неможливо через принцип заборони повороту до гіршого – становище засуджених не можна погіршувати за відсутності скарги сторони обвинувачення.
Що це рішення означає для практики
Справа № 591/5513/16-к цікава одразу кількома правовими висновками. По-перше, Верховний Суд чітко розмежував кримінально-правове та процесуальне поняття потерпілого – це важливо для всіх майбутніх справ про шахрайство. По-друге, підтвердив, що недотримання територіальної підсудності при отриманні дозволу на негласні слідчі дії не робить докази автоматично недопустимими – потрібно довести, що це порушення реально вплинуло на права особи.
І, мабуть, найважливіше: навіть у справах про корупційні злочини суд може і повинен брати до уваги конкретні життєві обставини – вік, стан здоров’я, сімейний стан, тривалість провадження. Покарання має бути не лише невідворотним, а й співмірним. Саме цей баланс між суворістю закону та людяністю правосуддя і продемонстрував Верховний Суд у цьому рішенні.
