Валентина Матвієнко, спікерка Ради Федерації РФ, 1 вересня озвучила позицію, яку одразу підхопили російські медіа: Москва готова до мирного плану щодо України. Але формулювання «готова» тут явно потребує розшифровки, бо за ним стоять умови, від яких у Києві навряд чи з’являться оптимістичні настрої.
Якщо коротко – Росія пропонує мир не через компроміс, а через капітуляцію, загорнуту в дипломатичну обгортку. Про це свідчить пряма мова Матвієнко, яку транслював ТАСС: переговори можливі лише тоді, коли план гарантуватиме, що «ніколи більше нічого такого з боку України не повториться».
Що стоїть за цими словами і чому новий сигнал із Москви більше схожий на ультиматум – давайте розбиратися без емоцій, але з юридичною оптикою.
«Надійний мирний план» – що це означає насправді
Матвієнко називає три конкретні вимоги, які в Кремлі упаковують у поняття «надійний мирний план». По-перше, Україна не повинна бути «анти-Росією». По-друге, вона не має права ставати «тараном для Заходу». І по-третє, виключається будь-яка спроба завдати РФ «геополітичної поразки».
З погляду міжнародного права перед нами не мирна ініціатива, а спроба легітимізувати односторонні обмеження суверенітету іншої держави. Україна як суб’єкт міжнародних відносин має гарантоване Статутом ООН право самостійно обирати зовнішньополітичний курс і укладати союзи. Вимога відмовитися від цього права до початку переговорів – класичний прийом, коли сторону-агресора цікавить не діалог, а фіксація результату силового тиску.
Крім того, формула «ніколи більше нічого такого» юридично настільки розмита, що дозволяє трактувати будь-яку незгоду Києва як порушення домовленостей. У практиці міжнародних договорів подібні оціночні конструкції спеціально уникають – саме через ризик зловживань.
Пастка з «тимчасовим припиненням вогню»
У заяві Матвієнко є ще один показовий пасаж. Пропозиції України та союзників зупинити бойові дії вона називає спробою виграти час: «Зупиніть, ми тут переозброїмо Україну, довиготовимо зброю, доправимо туди, грошей підкинемо, а потім усе заново почнеться».
Тут важливий момент. Перемир’я – стандартний інструмент у будь-якому збройному конфлікті. Воно дає змогу провести гуманітарні операції, евакуювати цивільних, зафіксувати лінію розмежування. Але Москва відкидає навіть цей етап, бо боїться не паузи, а того, що пауза змінить баланс сил не на її користь.
По суті, це визнання: Кремль розглядає переговори не як механізм урегулювання конфлікту, а як завершальний акорд воєнної кампанії – коли всі цілі досягнуті й залишається лише оформити капітуляцію іншої сторони на папері. З міжнародно-правового погляду такий підхід суперечить принципу добросовісних переговорів, закріпленому, зокрема, в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.
П’ятий рік вторгнення – і цілі «незмінні»
Матвієнко повторила тезу про те, що цілі так званої СВО залишаються незмінними і що Росія «упевнено просувається» до них п’ятий рік поспіль. Якщо винести за дужки пропагандистську оболонку, це пряме підтвердження: жодної еволюції позиції не відбулося.
Для переговорного процесу це ключова перешкода. Будь-який мирний план передбачає рух назустріч одне одному – поступки, компроміси, перегляд початкових вимог. Якщо одна сторона каже «наші цілі незмінні», вона фактично блокує простір для діалогу ще до його початку.
Цікаво й інше – слово «мирний» у заявах російської сторони з’являється дедалі частіше. Але контекст незмінний: мир можливий тільки після досягнення воєнних цілей. Це логіка не миротворчості, а військової стратегії, де дипломатія – лише декорація.
Що це означає для України та її союзників
Практичний висновок тут досить чіткий. Поки Росія формулює умови в термінах «ніколи більше» і відкидає будь-яке тимчасове припинення вогню – жоден реалістичний мирний план не може базуватися на таких вхідних даних.
Для Києва це означає, що переговорний трек варто розглядати не як альтернативу обороні, а як її продовження – дипломатичними засобами. Позиція Матвієнко, хоч би як її подавали пропагандистські канали, лише підтверджує те, що юристи-міжнародники фіксують із лютого 2022 року: Росія не шукає миру, вона шукає оформлення результату війни.
Міжнародне право знає механізми примусу до миру – від санкцій до юрисдикції Міжнародного кримінального суду. Але воно, на жаль, не знає механізму, який би змусив сторону-агресора вести переговори чесно. Це залишається політичним викликом – і для України, і для всієї системи колективної безпеки, яку ми маємо сьогодні.
