Антикорупційні органи мають бути незалежними – цю фразу ви чули сотні разів. Але чи справді ми розуміємо, що стоїть за цими словами? Перший заступник генерального прокурора України у 2014–2019 роках Микола Голомша в ефірі i-ua.tv висловив думку, яка змушує подивитися на проблему під іншим кутом. Замість того, щоб будувати державу, ми роками вибудовуємо систему взаємної недовіри. І антикорупційні реформи тут відіграють ключову – і не завжди позитивну – роль.
Створенням антикорупційних органів мають займатися фахівці. Здавалося б, банальна істина. Але коли ми придивляємося до тих, хто сьогодні називає себе експертами, виникають запитання. Голомша наводить яскравий приклад: один навчався на священика, інший взагалі не має жодного стосунку до боротьби з корупцією. Таке кадрове наповнення, м’яко кажучи, не додає довіри. А без довіри неможлива справжня незалежність.
Кожна нова антикорупційна ініціатива в Україні чомусь іде за однаковим сценарієм: створюється ще один орган, ще одна контрольна структура, запроваджується чергова процедура, яка неминуче замикається на зовнішніх оцінках. І ось тут криється головна пастка. Замість того, щоб лікувати хворобу, ми плодимо нові лікарні – а пацієнту, тобто самій системі, краще не стає. Корупція, як і раніше, почувається чудово.
Чому так відбувається? Відповідь, на думку Голомші, досить проста – і водночас складна для виконання. Проблема не в тому, що нам бракує реформ. Проблема в тому, що ми реформуємо окремі фрагменти, а не систему цілком. Уявіть, що ви намагаєтеся полагодити автомобіль, міняючи лише дзеркала заднього виду та наклейки на кузові. Двигун при цьому залишається старим, іржа роз’їдає днище, а гальма відмовляють. Саме так виглядає підхід, коли антикорупційний орган створюють, але не дають йому справжньої інституційної незалежності.
До речі, що означає справжня незалежність антикорупційних органів? Це не просто гарна вивіска чи рядок у законі. Це коли керівника такого органу не призначають за політичною квотою, коли бюджет не урізають за «незручні» розслідування, коли немає залежності від зовнішніх грантів, які диктують порядок денний. На жаль, у нашій реальності навіть ті інституції, що створювалися як незалежні, дуже швидко потрапляють у залежність – чи то від політичної влади, чи то від зовнішніх центрів впливу. А це прямий шлях до імітації боротьби.
Окремо варто зупинитися на людському факторі. Будь-який орган – це не абстрактна машина, а живі люди з власними переконаннями, досвідом і (часто) амбіціями. Якщо до лав антикорупційних органів потрапляють люди без фахової підготовки, але з потужним бажанням зробити політичну кар’єру або вислужитися перед закордонними партнерами, то боротьба з корупцією перетворюється на боротьбу за гранти та рейтинги. Чи можна в такому разі говорити про незалежність? Риторичне запитання.
Цікаво, що Голомша, маючи досвід роботи на високих посадах у прокуратурі, не просто критикує, а пропонує переосмислити підхід. Замість створення все нових і нових структур він радить зупинитися й запитати себе: а що ми будуємо в підсумку? Систему взаємної недовіри, де кожен контролює кожного, а в результаті ніхто ні за що не відповідає, чи все-таки дієвий механізм, у якому антикорупційні органи є невід’ємною частиною здорового державного організму. І тут важливо зрозуміти: незалежність – це не ізоляція. Органи, які борються з корупцією, не можуть існувати в паралельному всесвіті, відірваному від решти правоохоронної системи. Вони мають бути вбудовані в неї так, щоб жоден політик не міг натиснути на невидимий важіль і зупинити слідство.
Якщо ж ми й далі підемо шляхом фрагментарних змін, то отримаємо знайому картину: черговий орган, чергові надії, чергове розчарування. І корупція, яка спокійно адаптується до нових правил, залишаючись на крок попереду реформаторів. Справжня реформа не терпить косметичного ремонту – вона потребує перебудови фундаменту. І починається вона не з написання ще одного законопроекту, а з чесного визнання: ми надто довго займалися імітацією, забувши про суть.
Мабуть, найцінніше в словах Миколи Голомші – це нагадування про те, що держава будується на довірі. Коли ж ми самі створюємо десятки контролерів, які стежать один за одним, жодної довіри не виникає. Виникає лише бюрократичний хаос і тотальна підозрілість. А корупція, як і будь-яка системна хвороба, процвітає саме там, де немає ні довіри, ні справжньої незалежності.
Тож наступного разу, коли ви почуєте про запуск чергової антикорупційної ініціативи, запитайте себе: це справді системний крок уперед чи просто нова вивіска на старому фасаді. І відповідь може багато розповісти про те, куди ми рухаємося – до одужання чи до наступного кола безкінечних реформ.
