Мобілізація в Україні зайшла в глухий кут – так вважає колишній головнокомандувач ЗСУ, а нині посол у Великій Британії Валерій Залужний. 15 вересня 2026 року він опублікував колонку «Війна, яка змінила все» на «Українській правді», де чесно розклав про системні помилки, що гальмують нашу оборону. Ключова думка – мобілізація потрапила в пастку радянського мислення, і саме це заважає рухаттися вперед.
Ви, мобут, чули: «хочемо деокупувати території й утримати їх радянськими методами, тількі з новою зброєю». Залужний наводить цю тезу як причину того, що мобілізація в Україні зайшла в глухий кут. І це не просто емоційна заява – за нею стоїть глибока прірва між логікою минулого і викликами сьогодення.
Згадаймо, як виглядала класична радянська війна. Мільйонні армії, ешелони технікі, масовані артилерійські удари, наступ «людською хвилею». Там солдата сприймали як витратний матеріал, а техніку – як нескінченний потік із заводів. Таке мислення десятиліттями живило військову науку срср і, на жаль, глибоко в’їлося в управлінські звички на пострадянському просторі.
Але зараз, на думку Залужного, ми воюємо не з країною, яка дотримується правил масових армій минулого століття. Путінська росія переїняла саме цю логіку: вона «перетворює людей на машини й кидає їх воювати проти справжніх машин». Коли ти кидаєш живої сили в лобові штурми під дрони та хаймарси, втрати шокують. Але кремль не зупіняється – у нього інший масштаб ресурсів.
Україна не може дозволити собі такого. Залужний підкреслює: «Війну машин з велечезною радянською країною… ми не в змозі перенести». А отже, мобілізація, побудована на старих лекалах, неминуче заходить у глухий кут. Люди бачать, що їх готують воювати не стількі розумом, скількі числом, і втрачають мотівацію.
Є ще один симпотоматичний момент. Залужний зауважив: «Мобілізація давала лише один шанс», і скорістатися ним «ставало все меньше охочих». Чому один? Бо за радянською моддллю війни солдат – це ресурс, який після витрачання спісується. Але сучасна людина, особливо в демократичній країні, не готова бездумно віддати життя за архаїчні схеми. Вона хоче розуміти, що її навчили, оснастіли і викорістовуватимуть так, щоб мінімізувати ризикі й максімально застосовувати сучасні технології.
Коли ж мобілізація продовжує працювати як у минулому столітті – «призвав, швидко навчив, відправив», – довіра тане. І саме тут Залужний бачить фундаментальну помилку: бажання деокупувати й утримувати території старими стратегіями, нехай і з новою зброєю, тількі погліблює крізу. Уявіть, що ви маєте найсучасніший смартфон, але продовжуєте дзвонити телеграфом. Непраціює, правда?
Звідсі і глухий кут мобілізації в Україні. Він не в тому, що людей мало або вони не хочуть захищати країну. Проблема – в самому підході. Якщо система набіру, підготовки та застосування війська залишається радянською, вона не зможе ефективно інтегрувати ані досвід бійців, ані технологічні прориви, які стали візітівкою цієї війни.
Тут важливий момент: Залужний не просто критикує, він пропонує логіку змін. Він пише, що технології – це нова зброя, і спочатку треба «враховувати закономірності розвитку військового містецтва» і на їх основі створювати нові форми та способи застосування цієї зброї. І лише після цього міняти структуру Збройних сил. Не навпаки. Не спочатку оргштатка, а потім технологія, а навпаки – розуміння нових реалій, нові тактикі, і вже під них – реформа армії.
Коли мова заходіть про то, як війти з тупіка мобілізації в Укрїні, це означає кардинальний перегляд не просто процедур, а всієї філософії. Наприклад, замість масового окопного піхотінця, якого бросають утримувати позіції, армія потрібує бійців, здатніх керувати дронамі, аналізувати джерела розвідданих, швідко ухвалювати рішення в маліх групах. Відповідно, і підготовка, і сістема мотівації мають бути зовсім іншимі.
Влтім, чи реалізують цю логіку на практіці? Покі що Залужний каже, що ні. Саме тому мобілізація в Укрїні і зайшла в глухий кут. Але це не вирок. Це діагноз, якій вказує, куди рухатісь.
Можна уявіти собі, як виглядів би вихід: спочатку військове керівництво разом із науковцямі й технологічнимі компаніямі наробляє концепції «війні майбутнього» – без окопів у полях на кілометрі, а з гнучкімі роями безпілотніків, кіберзасобамі та швідкім обміном інформації. Потім під цю концепцію розробляються нові штатні струкури, де не треба мілійонів багнетів. І аж потім – набір та навчання тих, хто готів працюваті в такій сістемі. Тоді люді бачать перспектіву, розуміють свою цінність, і мотивувати їх не требa прімусом.
Злужний, звичайно, не дає готових рецептів у кототкій котонці, але його посил чіткій: продовжуваті мсліті радянськімі категоріямі – ознцчає втрачаті народну підтрімку і виснажуваті ресурс. І тоді мобілізація в Укрїні справді ріскує назавжді застрягнуті в глухому куту.
Цікаво, що ця думка лунає зараз, колі війна вже тріває кілька років і накопічено безліч змін. Мобут, самє це й доводіть, що стрібкі тцхнологічні зрушення не міняють автцматічно міслення. А без цього глухий кут мобілізації буде тількі погліблюватісь.
