Оскарження бездіяльності державного виконавця – річ непроста навіть тоді, коли всі документи цілі. А уявіть ситуацію: виконавче провадження знищили через закінчення строків зберігання, а державна виконавча служба розводить руками – мовляв, не можемо сказати, в якому саме провадженні наклали арешт на ваше майно. Саме в такій пастці опинилася фізична особа-підприємець Оксана Кравцова. І її справа № 38/393, яка дійшла до Верховного Суду, чудово показує, як працюють стандарти доказування, коли державний орган втратив потрібні папери.
Давайте розберемо цю історію по порядку. У 2011 році Господарський суд міста Києва стягнув із Кравцової на користь державного підприємства «Техніка» 53 643,13 грн боргу. Видали наказ, відкрили виконавче провадження – стандартна процедура. А в лютому 2012 року виконавець наклав арешт на все нерухоме майно боржниці в межах цієї суми.
Минуло тринадцять років. Кравцова вирішила розібратися зі старим арештом – він висів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно і не давав нормально розпоряджатися власністю. Адвокат подав запит до Подільського відділу державної виконавчої служби (далі – Подільський ВДВС). І тут почалося найцікавіше.
Чому державний виконавець не зміг зняти арешт
Подільський ВДВС на запит адвоката повідомив: так, арешт був, його реєстрували у 2012 році, але встановити, в якому саме виконавчому провадженні його наклали, неможливо. Чому? Тому що матеріали виконавчих проваджень знищили – минув строк зберігання.
Крім того, в автоматизованій системі виконавчого провадження значилося аж три провадження щодо Кравцової: одне – за наказом господарського суду на 53 643,13 грн, друге – на 451 629,33 грн за рішенням районного суду, третє – ще на 32 294,01 грн. І от халепа: система не показувала, в якому з них винесли ту саму постанову про арешт від 23.02.2012 № 888/16.
Виконавча служба запропонувала єдиний вихід: ідіть до суду, нехай він вирішує питання зняття арешту. І Кравцова пішла – подала скаргу на бездіяльність начальника Подільського ВДВС до Господарського суду міста Києва. Того самого суду, який колись видав наказ про стягнення боргу.
Як суди першої та апеляційної інстанцій закрили провадження
Господарський суд міста Києва ухвалою від 16.04.2026 закрив провадження за скаргою. Апеляція – Північний апеляційний господарський суд – це рішення підтримала. Логіка була такою: немає беззаперечних доказів, що арешт наклали саме в межах виконання наказу господарського суду. А раз неможливо це встановити – то й юрисдикція господарського суду не підтверджується.
Чесно кажучи, виглядає це доволі абсурдно. Державний орган сам знищив документи, а потім суди кажуть: «Ви не довели, що це наша справа». Але ж довести неможливо саме через дії цього державного органу! Саме на цю несправедливість і звернула увагу Кравцова у своїй касаційній скарзі.
Тут важливий момент: у витягу з Державного реєстру речових прав сума обтяження була вказана як 53 643,13 грн. І вона до копійки збігалася із сумою стягнення за наказом саме господарського суду. Інші два провадження мали зовсім інші суми – 451 629,33 грн і 32 294,01 грн. Такий збіг випадковим не буває.
Що сказав Верховний Суд: стандарт вірогідності замість беззаперечності
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув справу № 38/393 і ухвалив постанову 07.09.2026. І висновки цієї постанови варті того, щоб на них зупинитися детальніше.
По-перше, Суд нагадав про стандарт доказування, закріплений у статті 79 Господарського процесуального кодексу України. Це стандарт «вірогідності доказів», а не «беззаперечності». Що це означає на практиці? Сторона не мусить доводити обставину так, щоб не залишилося жодних сумнівів. Достатньо, щоб її докази були більш вірогідними, ніж докази протилежної сторони.
Колегія суддів прямо вказала: суди попередніх інстанцій вимагали «беззаперечних» доказів, хоча Господарський процесуальний кодекс України такого стандарту не передбачає. А от збіг суми обтяження до копійки – це об’єктивно більш вірогідний доказ приналежності арешту саме до того виконавчого провадження, яке відкрили за наказом господарського суду.
І ще один принциповий момент. Верховний Суд наголосив: знищення державним органом матеріалів виконавчих проваджень не може позбавляти людину права на судовий захист. Перекладати на боржника тягар доведення обставин, підтвердити які неможливо з вини самої держави – це пряме порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та принципу рівності сторін.
Юрисдикція спорів щодо оскарження бездіяльності державного виконавця
Ключове питання цієї справи – як визначити, який суд має розглядати скаргу на дії чи бездіяльність виконавця. Тут Верховний Суд послався на усталену практику Великої Палати. Зокрема, на постанови у справах № 213/2012/16-ц, № 161/15523/17, № 678/1/16-ц та № 346/79/17.
Правило просте: юрисдикція залежить від типу виконавчого документа та суб’єкта, який його видав. Якщо виконавчий документ видав господарський суд – скаргу розглядає господарський суд. Якщо цивільний – то цивільний. А якщо виконавчий документ видав не суд, а інший орган – тоді це адміністративна юрисдикція.
У справі № 38/393 ключовим було встановити: чи пов’язаний арешт із виконанням наказу саме господарського суду? Суди першої та апеляційної інстанцій на це питання фактично не відповіли. Вони просто сказали: «не доведено» – і закрили провадження.
Але ж це створює для людини ситуацію юридичної невизначеності. Господарський суд каже: «не наша справа». А хто тоді розгляне скаргу? Цивільний суд теж може сказати: «а в нас немає доказів, що це наш виконавчий документ». Виходить замкнене коло, з якого немає виходу.
Чому рішення Верховного Суду важливе для всіх
Касаційний господарський суд скасував і ухвалу суду першої інстанції, і постанову апеляції, а справу передав назад до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду. Тепер суд має дослідити докази за стандартом вірогідності, а не беззаперечності.
Крім конкретного результату для Кравцової, ця постанова Верховного Суду містить важливий сигнал для всієї судової системи. Знищення виконавчих проваджень – рядова практика. Строки зберігання спливають, архіви чистять. Але це не повинно ставати підставою для відмови в правосудді.
До речі, коли йдеться про оскарження бездіяльності державного виконавця, скаржнику часто доводиться мати справу з неповною інформацією. Органи ДВС не завжди охоче надають документи, а іноді – як у цій справі – їх просто фізично не існує. У таких випадках посилання на статтю 79 Господарського процесуального кодексу України стає чи не єдиним рятівним інструментом. Головне – зібрати ті непрямі докази, які доступні, і показати суду, що вони більш вірогідні, ніж заперечення іншої сторони.
І ще один практичний урок: збіг сум у виконавчих документах і реєстрах обтяжень – це не дрібниця. У справі № 38/393 саме ідентичність суми 53 643,13 грн стала тим якорем, який дозволив Верховному Суду побачити очевидне. Якби суми відрізнялися бодай на копійку – ситуація могла б бути значно складнішою.
Тож якщо ви опинилися в подібній ситуації – коли арешт є, а провадження вже знищене – не погоджуйтеся із закриттям провадження через «недоведеність». Наполягайте на застосуванні стандарту вірогідності доказів, посилайтеся на позицію Верховного Суду у справі № 38/393 і не дозволяйте перекладати на вас наслідки недбалості державних органів.
