Строки давності у кримінальному праві часто сприймають як автоматичне правило: минуло 15 років – і все, людина вільна. Але чи завжди це так? Верховний Суд у своїй ухвалі від 12 вересня 2019 року дав чітку відповідь: ні, не завжди. Особливо коли йдеться про злочини, за які закон передбачає довічне позбавлення волі.
Ця справа – яскравий приклад того, як недостатнє обґрунтування судового рішення може призвести до його скасування навіть через багато років після подій. Давайте розберемося, що саме пішло не так і який урок із цього можна винести.
Що сталося: дві справи в одній
Історія почалася ще в серпні 1996 року. Обвинувачений, будучи директором приватного підприємства, уклав низку договорів про бартерний обмін коксу на цукор. Схема виявилася шахрайською: умови договорів із постачальниками коксу були одні, а з цукровими заводами – зовсім інші, свідомо збиткові для його ж підприємства. У результаті він заволодів 1238 тонами коксу вартістю понад 258 тисяч гривень, обміняв його на 269 тон цукру, привласнив товар і розпорядився ним на власний розсуд.
Кваліфікували це як шахрайство в особливо великих розмірах – частина 4 статті 190 Кримінального кодексу України.
Але головна драма розгорнулася пізніше. У січні 2003 року обвинувачений, перебуваючи в гостях у знайомих та добряче випивши, посварився з господарем квартири. Сварка закінчилася двома ударами ножем – смертельними. Коли ж свідком убивства стала дружина загиблого, обвинувачений вирішив позбутися і її: завдав численних ножових поранень, а коли жінка знепритомніла – перерізав їй шию.
Після цього він знищив сліди свого перебування, вилучив деталі з комп’ютера, а заодно прихопив 3200 доларів, мобільний телефон та 50 гривень із кишені вбитого. Загальна сума викраденого майна перевищила 119 тисяч гривень – особливо великий розмір.
Довга дорога до суду
Процесуальна історія цієї справи нагадує серіал. Перший вирок Апеляційний суд міста Києва ухвалив ще 3 жовтня 2003 року – довічне позбавлення волі. Але вже в березні 2004-го Верховний Суд України його скасував і направив справу на новий розгляд.
Другий вирок – знову довічне – з’явився 18 березня 2005 року. Цього разу касація частково задовольнила скаргу захисту, пом’якшивши покарання за крадіжку, але довічне залишила.
А далі втрутився Європейський суд з прав людини. У лютому 2017 року він визнав: Україна порушила права заявника – неналежні умови тримання під вартою, металева клітка в залі суду, незаконне тримання під вартою протягом майже року, обмеження права на захист. Посилаючись на це рішення, засуджений домігся чергового перегляду – і 9 жовтня 2017 року Верховний Суд України знову скасував вирок, направивши справу на новий розгляд.
Рішення, яке викликало суперечку
На початку 2018 року справа потрапила до Деснянського районного суду міста Києва. І тут стався несподіваний поворот: суд закрив провадження, звільнивши обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.
Логіка проста – з моменту вчинення найдавнішого злочину минуло понад 15 років. А згідно зі статтею 49 Кримінального кодексу України, саме такий строк давності встановлено для особливо тяжких злочинів.
Апеляційний суд Києва в листопаді 2018 року це рішення підтримав. Здавалося б, крапка. Але адвокат потерпілої сторони подав касаційну скаргу, і Верховний Суд із таким підходом категорично не погодився.
У чому помилка: формальний підхід до неформального рішення
Тут криється ключовий юридичний нюанс, який варто зрозуміти навіть неюристу.
За загальним правилом статті 49 КК України, строки давності застосовуються обов’язково. Минуло два роки для нетяжкого злочину, три, п’ять, десять чи п’ятнадцять – залежно від тяжкості – і суд зобов’язаний звільнити особу від відповідальності. Єдиний виняток – злочини проти основ національної безпеки та проти миру й безпеки людства, для яких давність не застосовується взагалі.
Але частина 4 статті 49 КК України створює особливий режим для найтяжчої категорії: якщо людина вчинила особливо тяжкий злочин, за який може бути призначене довічне позбавлення волі, питання про застосування давності вирішує суд. І вирішує не «на автоматі», а на власний розсуд.
Іншими словами, суд має право сказати: «Так, 15 років минуло, але я не вважаю за можливе застосувати давність». У такому разі довічне призначати не можна – його замінюють позбавленням волі на певний строк. Але й безкарним злочин не залишиться.
Чесно кажучи, у цьому й полягає головна відмінність: для звичайних злочинів строки давності – це обов’язок суду звільнити. Для особливо тяжких із потенційним довічним – це право суду. І будь-яке право вимагає обґрунтування.
Що сказав Верховний Суд
Колегія суддів звернула увагу на те, що Деснянський районний суд обмежився фактично одним реченням: мовляв, минуло 15 років, тож недоцільно не застосовувати давність. І все.
Верховний Суд визнав таке мотивування недостатнім. Адже йдеться про людину, яка обвинувачується в умисному вбивстві двох осіб, вчиненому з особливою жорстокістю. Суспільна небезпека таких діянь і особи, яка їх вчинила, надзвичайно висока. Саме тому законодавець і передбачив для цієї категорії факультативний, а не обов’язковий порядок застосування строків давності.
Простіше кажучи: коли суд вирішує відпустити людину після 15 років за подвійне вбивство, він мусить пояснити – чому. Чому суспільство більше не потребує її покарання? Чому мета загальної та спеціальної превенції втратила актуальність? Що саме змінилося за ці роки?
Без таких пояснень рішення не можна вважати законним і обґрунтованим. А це – пряма підстава для скасування.
Чим усе закінчилося
Верховний Суд скасував і постанову районного суду, і ухвалу апеляції. Матеріали справи направили на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Ключовий висновок, який випливає з цієї ухвали: застосування давності за частиною 4 статті 49 КК України – це не технічна формальність і не «гумова» норма, яку можна застосувати двома рядками тексту. Суд зобов’язаний ретельно зважити всі обставини – тяжкість вчиненого, особу обвинуваченого, його поведінку після злочину, інтереси потерпілих, суспільний запит на справедливість – і лише після цього ухвалити вмотивоване рішення.
Колегія також відхилила клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки не побачила тут виключної правової проблеми. Правова позиція щодо застосування строків давності для особливо тяжких злочинів є усталеною – проблема була не в невизначеності закону, а в тому, як його застосував конкретний суд.
Ця ухвала – нагадування для всіх судів: формальне посилання на сплив часу не замінює повноцінного аналізу. Особливо у справах, де на іншій шальці терезів лежать людські життя.
