Припинення вогню – це не просто пауза у боях. Для України це питання безпеки, для світу – тест на здатність домовлятися. Після зустрічі Сергія Лаврова і Марко Рубіо з’явилися сигнали, що обидві сторони нібито зацікавлені обмежити удари по постачанню зерна та енергоресурсів. Але реакція Кремля показала інше.
Дмитро Пєсков фактично відкинув пропозицію Дональда Трампа про припинення далекобійних ударів по енергетичній інфраструктурі. Володимир Путін, своєю чергою, дав зрозуміти, що вірить у здатність російської армії досягти успіхів. Наслідком цього, на його думку, має стати капітуляція України. Чи схоже це на готовність до діалогу? Навряд.
Аналітики наголошують: заяви Пєскова та Путіна демонструють неготовність Кремля прийняти будь-які дипломатичні пропозиції про перемир’я та мирні угоди. Умови, які не відповідають максималістським вимогам Росії про повну капітуляцію України, просто не розглядаються. Кремль постійно відмовляється коригувати свої переговорні позиції. І причина не лише в політиці, а й у відсутності військових успіхів.
З погляду міжнародного права, перемир’я – це тимчасове зупинення активних бойових дій. Воно не означає визнання будь-яких територіальних змін і не знімає з агресора відповідальності. Женевські конвенції, Статут ООН, численні резолюції Генеральної Асамблеї – усе це залишається чинним. Тому будь-яка розмова про мир має починатися не з ультиматумів, а з визнання базових принципів.
Чому ж Кремль так наполегливо відкидає навіть обмежені домовленості? Відповідь проста: йому потрібна не пауза, а перемога на своїх умовах. Уявіть, що ви ведете переговори з людиною, яка вимагає від вас підписати акт про капітуляцію, а потім пропонує обговорити деталі. Це не переговори. Це імітація.
Тут важливий момент. Обмеження ударів по зерну та енергетиці могло б стати першим кроком до зниження напруги. Але воно має сенс лише тоді, коли обидві сторони дотримуються домовленостей. Якщо одна сторона продовжує атакувати, а інша лише обіцяє стриманість, це не перемир’я. Це пастка.
Історія вже знала подібні сценарії. Мінські домовленості 2014–2015 років теж мали на меті перемир’я. Вони передбачали відведення важкого озброєння, обмін полоненими, відновлення контролю над кордоном. Але Росія їх постійно порушувала. Кожне перемир’я закінчувалося новими обстрілами. Тому не дивно, що тепер Захід і Україна ставляться до чергових пропозицій Кремля з обережністю.
До слова, міжнародне гуманітарне право забороняє удари по об’єктах, необхідних для виживання цивільного населення. Енергетична інфраструктура, зернові термінали, порти – це не військові цілі. Їхнє знищення може кваліфікуватися як воєнний злочин. Тож пропозиція обмежити такі удари виглядає не як жест доброї волі, а як спроба уникнути відповідальності.
Окремо варто згадати зернову угоду 2022 року. Вона дозволила вивезти мільйони тонн українського зерна через Чорне море. Росія погодилася на неї під тиском Туреччини та ООН. Але згодом вийшла з угоди, посилаючись на нібито невиконання умов. Це ще один приклад, як Кремль використовує перемир’я як інструмент, а не як мету.
Та й риторика Путіна про капітуляцію України не залишає простору для компромісу. Він не говорить про перемир’я. Він говорить про здачу. Це принципово різні речі. Одне діло – зупинити стрілянину, щоб врятувати людей. Інше – змусити країну відмовитися від суверенітету.
Марко Рубіо після зустрічі з Лавровим заявив, що і Росія, і Україна висловили зацікавленість в обмеженні ударів. Але зацікавленість – це ще не домовленість. Потрібні конкретні механізми контролю, верифікації, санкції за порушення. Без цього будь-яке припинення вогню перетвориться на фарс.
Пєсков, речник Кремля, фактично підтвердив, що Москва не готова до жодних поступок. Він не сказав “ні” прямо, але його формулювання були достатньо прозорими. Це класична дипломатія Кремля: говорити про мир, а робити все для продовження війни.
Що це означає для України? По-перше, не можна погоджуватися на перемир’я без надійних гарантій. По-друге, будь-які домовленості мають бути частиною ширшої системи безпеки. По-третє, тиск на агресора має зростати, а не слабшати. Інакше Кремль сприйме будь-яку поступку як слабкість.
Що ж до пропозиції Трампа, то вона має політичний підтекст. Він обіцяв швидко закінчити війну. Але швидкий мир можливий лише за рахунок України. Тому будь-яка ініціатива про перемир’я без гарантій виглядає підозріло.
Міжнародні партнери теж мають розуміти: Росія не змінює свою позицію через добру волю. Вона змінює її лише під тиском. Економічні санкції, військова допомога Україні, політична ізоляція – це не ескалація. Це інструменти, які наближають справжній мир.
Міжнародні організації можуть відігравати роль посередника. ООН, ОБСЄ, Туреччина, країни Перської затоки – усі вони мають певний вплив. Але без єдиної позиції Заходу Кремль легко гратиме на розбіжностях. Історія дипломатії знає безліч прикладів, коли неузгодженість посередників зривала мирні процеси.
Верифікація – це наріжний камінь будь-якого перемир’я. Потрібні камери, спостерігачі, супутникові дані. Без цього сторони звинувачуватимуть одна одну в порушеннях. А винних не знайдуть. У результаті перемир’я розвалиться за кілька днів.
Гарантії безпеки для України не можуть бути паперовими. Будапештський меморандум 1994 року вже показав, що обіцянки без механізму примусу нічого не варті. Тому будь-яка мирна угода має містити чіткі зобов’язання партнерів. Інакше повторення трагедії неминуче.
Енергетичне перемир’я могло б врятувати тисячі життів. Удари по електростанціях залишають міста без світла і тепла. Але Росія неодноразово використовувала зиму як зброю. Тож вірити її обіцянкам без контролю наївно.
Аналітики зазначають, що Кремль залишається прихильним до продовження війни. Він не коригує переговорні позиції, бо не має військових успіхів, які міг би пред’явити як козир. Тому замість реального припинення вогню ми бачимо лише заяви про готовність до діалогу. Але ці заяви розбиваються об ультиматуми.
Давайте будемо відверті. Поки Росія вимагає капітуляції, жодне перемир’я не має сенсу. Воно буде лише паузою для перегрупування військ. Україна це вже проходила. Тому чергові пропозиції Кремля варто оцінювати не за словами, а за діями.
І останнє. Міжнародне право не дозволяє винагороджувати агресію. Якщо світ погодиться на мир в обмін на території, це створить небезпечний прецедент. Інші авторитарні режими побачать, що силою можна змінювати кордони. Тому питання припинення вогню – це не лише про Україну. Це про майбутнє всього міжнародного порядку.
