Самовільне залишення місця служби – злочин, який під час війни карають особливо суворо. Та чи завжди очевидно, де проходить межа між злочином і непорозумінням? Історія зі справи № 336/6067/23 показує: іноді ця межа тонша, ніж здається.
Молодший сержант, мобілізований до лав Національної гвардії України, у грудні 2022 року перестав з’являтися на службу. Командування зафіксувало його відсутність 6 грудня – саме тоді він не вийшов на зв’язок і не прибув за викликом. Військовослужбовця виключили з усіх видів забезпечення, а його дії кваліфікували за частиною 5 статті 407 Кримінального кодексу України. Йшлося про самовільне залишення місця служби без поважних причин в умовах воєнного стану. Покарання – 6 років позбавлення волі.
Здавалося б, ситуація очевидна: людина зникла з частини, не виконувала обов’язків, отримала строк. Але захист висунув доволі несподівану версію, яка змусила суди всіх трьох інстанцій детально розбиратися в обставинах справи.
Адвокат наполягав: жодного самовільного залишення місця служби не було. Чому? Бо після ракетного обстрілу частини особовий склад розселили по орендованих квартирах, і робилося це за усним розпорядженням командування. Казарми були зруйновані, жити там – неможливо. Тому військовослужбовці отримали дозвіл винаймати житло в місті. Логіка захисту виглядала так: якщо військовослужбовець проживав у квартирі з дозволу командира, то саме ця квартира і є його місцем служби. А раз він там перебував – то нічого й не залишав.
Крім того, захисник наголошував: обвинувачений постійно був на зв’язку з командирами через Telegram, намагався перевестися до іншого підрозділу, а коли дізнався про статус СЗЧ – сам прийшов до Державного бюро розслідувань. Виходило, що умислу на ухилення від служби він не мав. Людина не ховалася, не тікала, а намагалася вирішити питання з переведенням.
Але суди першої та апеляційної інстанцій цю версію відкинули. І Верховний Суд із ними повністю погодився. Чому? Давайте розбиратися.
Тут є одна ключова річ, яку варто зрозуміти. Що таке місце служби в юридичному сенсі? Верховний Суд нагадав класичне визначення. Місце служби – це не просто точка на карті й не адреса, за якою ви ночуєте. Це територія військової частини або будь-яке інше місце, де військовослужбовець повинен виконувати свої обов’язки чи перебувати за наказом командира.
І от що принципово: проживання на орендованій квартирі стосувалося лише побутового розміщення. Воно жодним чином не змінювало місця служби і не звільняло від обов’язку з’являтися за викликом. Іншими словами, квартира – це місце, де ви спите. А місце служби – там, де ви виконуєте накази. Ці два поняття суд чітко розмежував.
Свідки – командири підрозділу – підтвердили цю позицію. Військовослужбовці, розквартировані по квартирах після обстрілу, все одно підлягали щоденному контролю. Вони знали, куди прибувати, і мусили бути на зв’язку. Жодних ілюзій щодо «вільного графіка» не було – накази доводилися через месенджери, а явка на службу залишалася обов’язковою. Сам обвинувачений під час допиту це теж визнав.
А тепер – найцікавіше. Чому суд не повірив у відсутність умислу? Тут спрацював не один, а одразу кілька факторів.
По-перше, військовослужбовець не просто «забув» вийти на службу. 6 грудня 2022 року він просто зник із радарів. Не попередив, не зателефонував, не відповідав на дзвінки. До цього, за свідченнями, він уже не раз пропускав службу, але тоді хоча б виходив на зв’язок і пояснював причини. Командування йшло назустріч – розуміло, що умови складні. А тут – тиша. Повна.
Колегія суддів Верховного Суду розцінила саме цю зміну поведінки – від «пропускаю, але попереджаю» до «зник без пояснень» – як прояв прямого умислу на тимчасове ухилення від проходження служби. І це принциповий момент: суд оцінює не окремий день, а всю картину поведінки людини.
По-друге, дізнавшись 17 грудня, що перебуває в статусі СЗЧ, він не пішов ані до військової частини, ані до поліції, ані до ДБР. Жодних реальних дій для повернення до місця служби. І так аж до 9 березня 2023 року – три місяці. За цей час можна було сто разів з’явитися, написати рапорт, звернутися до будь-якого органу влади. Не зробив нічого.
По-третє, він не оскаржував наказу про СЗЧ, не виконував військових обов’язків. Сам це визнав у суді. Тобто людина знала про свій статус, але просто продовжувала жити своїм життям.
Була ще одна цікава деталь, яка могла б зіграти на користь захисту, але не зіграла. Адвокат намагався довести, що свідок – безпосередній командир обвинуваченого – давав неправдиві показання через особистий конфлікт. Мовляв, мав місце інцидент із застосуванням сили, тому свідок упереджений.
Але суд з’ясував: рапорт про конфлікт був складений із порушеннями, офіційного статусу не набув, службового розслідування ніхто не проводив. Та й сам військовослужбовець до компетентних органів із цього приводу не звертався. А свідок ОСОБА_8 пояснив, що цей рапорт був неофіційним і не був направлений для реагування.
Крім того, захист намагався виключити показання свідка ОСОБА_9 через те, що його не допитували на стадії досудового розслідування. Мовляв, сторона обвинувачення не відкрила ці докази в порядку статті 290 Кримінального процесуального кодексу України. Але суд нагадав: свідка допитали безпосередньо в судовому засіданні за клопотанням прокурора, і сторона захисту мала всі можливості ставити йому запитання. Це повністю відповідає статтям 95-97 КПК. Жодних порушень.
І знаєте, що найважливіше в цій історії? Суд підкреслив: навіть якби конфлікт із командиром справді був, це не давало права самостійно припиняти службу. Є законні механізми – рапорти, оскарження, звернення до командування вищого рівня. А самовільне залишення місця служби до таких механізмів точно не належить.
Окремо варто згадати ще один аргумент захисту – про відсутність письмового наказу. Адвокат наголошував: немає документа, який би зобов’язував його підзахисного з’явитися на службу саме 6 грудня. А отже, немає і доказу, що він взагалі мав там бути.
Верховний Суд відповів на це чітко й практично. В умовах воєнного стану, після ракетного ураження частини, значна частина розпоряджень віддавалася усно або через месенджери. Це підтвердили свідки. Сам обвинувачений це теж визнав. Тому відсутність письмового наказу не спростовує обов’язку перебувати в розпорядженні командування і прибувати за викликом. Коли йдуть бойові дії, ніхто не оформлює папірець на кожну явку – це просто неможливо.
Верховний Суд залишив без змін вирок першої інстанції – 6 років позбавлення волі за частиною 5 статті 407 Кримінального кодексу України. Апеляційну скаргу захисника відхилили, як і касаційну. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Справа № 336/6067/23 – це не просто чергове підтвердження суворості закону. Вона чітко показує: побутове розміщення не дорівнює зміні місця служби. Усний дозвіл жити поза частиною не скасовує обов’язку з’являтися за викликом. А раптова зміна поведінки – коли людина, яка раніше попереджала про відсутність, раптом замовкає – може бути розцінена судом як прямий умисел на ухилення від служби.
Три місяці поза службою, без жодної спроби повернутися або бодай повідомити про себе – це не технічна помилка і не непорозуміння. Жоден суд не повірить, що людина «випадково» не виходила на зв’язок 90 днів поспіль. Це усвідомлений вибір, за який Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність. І Верховний Суд ще раз нагадав: в умовах воєнного стану жоден конфлікт із командиром, жодні побутові незручності й жодні усні домовленості про проживання не дають військовослужбовцю права просто взяти й перестати виконувати свої обов’язки.
