Атака на посольство Австрії у Києві, що сталася в четвер, пошкодила будівлю дипустанови. Ніхто зі співробітників не постраждав. І це, мабуть, головне, що варто знати з перших секунд: дипломати працюють далі, а їхня країна вже думає про те, як захистити їх краще.
Удар стався на тлі регулярних обстрілів української столиці. Для тих, хто працює в посольствах у Києві, це вже не абстрактна новина з телевізора, а частина робочого дня. Тим цінніше, що в цьому конкретному випадку обійшлося без жертв.
Що розповіла міністерка
Беате Майнль-Райзінгер, очільниця МЗС Австрії, вийшла на зв’язок із командою одразу після удару. За її словами, будівля отримала пошкодження, але всі живі й здорові.
“Я щойно розмовляла телефоном з нашою командою на місці подій і дуже рада, що всі живі й здорові. Безпека наших колег є для мене найвищим пріоритетом”, – зазначила вона.
Далі – конкретне рішення: міністерка віддала розпорядження вжити додаткових заходів для захисту австрійських співробітників. Що саме це означає на практиці, вона не уточнила. Але в таких випадках зазвичай ідеться про посилення охорони, перегляд протоколів безпеки й можливе переміщення частини персоналу.
Окремо Майнль-Райзінгер подякувала колективу посольства.
“Я хотіла б висловити особливу подяку всьому колективу нашого посольства, який щодня працює на благо Австрії в цих складних і небезпечних умовах. Ми всі глибоко поважаємо вашу відданість справі”, – резюмувала міністерка.
Чому посольство – це не просто офіс
Тут важливий момент, який часто випадає з новинних заголовків. Посольство – не просто будівля з прапором. Це об’єкт, захищений міжнародним правом, і захист цей прописаний досить детально.
Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, стаття 22, каже: приміщення представництва недоторканні. Держава, яка приймає посольство, зобов’язана вжити всіх належних заходів, щоб захистити його від будь-якого вторгнення чи шкоди. Стаття 29 додає: особа дипломатичного агента недоторканна, і держава перебування має ставитися до нього з належною повагою.
На практиці це означає кілька речей. Ніхто не може зайти в приміщення посольства без згоди його керівника. Місцева влада не має права проводити там обшуки, вилучати документи чи затримувати людей. Навіть пожежники заходять лише з дозволу.
До речі, поширений міф – нібито посольство є “територією” своєї країни. Це не зовсім так. Конвенція говорить про недоторканність приміщень, а не про передачу території. Різниця суто юридична, але вона важлива, коли починають розбирати, хто і за що відповідає.
Конвенцію ухвалили 1961 року, коли світ тільки починав відходити від війни. Її мета була простою: дати дипломатам можливість працювати, не боячись тиску з боку країни перебування. Тоді здавалося, що цього достатньо.
А якщо удар завдала інша держава?
Ось тут починається найцікавіше. Віденська конвенція розподіляє обов’язки між країною, що приймає, і країною, що направляє. Але вона не регулює збройний напад з боку третьої держави. Тут вступає в дію міжнародне гуманітарне право.
Ключовий принцип – розрізнення. Сторони конфлікту зобов’язані відрізняти цивільні об’єкти від військових і спрямовувати удари лише по других. Дипломатичне представництво є цивільним об’єктом. Це випливає зі статті 52 Додаткового протоколу I 1977 року до Женевських конвенцій, яка дає визначення цивільного об’єкта.
Є й другий принцип – пропорційність. Навіть якщо поруч є військова ціль, шкода цивільним об’єктам не повинна бути надмірною порівняно з очікуваною військовою перевагою. Стаття 51 того ж протоколу формулює це прямо.
Якщо буде доведено, що удар по посольству був умисним, це може кваліфікуватися як воєнний злочин. Коли ж ідеться про наслідок невибіркового обстрілу, розмова йде про порушення принципу пропорційності. У будь-якому разі атака на посольство Австрії у Києві – це не просто пошкоджене майно, а сигнал про те, наскільки грубо ігноруються правила війни.
Хто і як може відповісти
Перший канал – дипломатичний. Виклик посла, нота протесту, публічна заява – усе це стандартні інструменти, які працюють швидко, але не завжди дають результат.
Другий – судовий. Римський статут Міжнародного кримінального суду, стаття 8, прямо називає умисні удари по цивільних об’єктах воєнним злочином. Щоправда, Росія Римський статут не ратифікувала, тож юрисдикція МКС щодо неї впирається в рішення Ради Безпеки ООН або добровільну згоду. Шлях довгий і неочевидний.
Третій – міждержавні позови. Віденська конвенція має факультативний протокол про обов’язкове вирішення спорів, який дозволяє звертатися до Міжнародного суду ООН. Але він стосується спорів між державою, що приймає, і державою, що направляє. Напад третьої країни під цю схему не підпадає.
Ще один вимір – відповідальність держави за міжнародно-протиправне діяння. Статті Комісії міжнародного права ООН 2001 року передбачають обов’язок відшкодувати шкоду. Але щоб цей механізм запрацював, потрібна згода порушника або рішення суду, яке він визнає. Теоретично кожен із цих механізмів може спрацювати, якщо атака на посольство Австрії у Києві буде належно задокументована й доведена до міжнародних інстанцій.
Що далі
Австрія – нейтральна держава. Це не заважає їй мати посольство в Києві й не заважає Росії його обстрілювати. Парадокс, який багато хто помітив ще з перших повідомлень.
Практичні наслідки можуть бути різними. Австрія може викликати російського посла, подати скаргу до міжнародних інстанцій або долучитися до колективних дипломатичних кроків ЄС. Кожен із цих варіантів – окрема історія, і поки що австрійське відомство не озвучувало конкретних кроків.
Для України атака на посольство Австрії у Києві – це теж сигнал. Кожен обстріл, який зачіпає дипломатичні об’єкти, ускладнює міжнародну підтримку й додає аргументів тим, хто вимагає жорсткіших санкцій.
Що вже зрозуміло: робота посольства не зупиняється. Дипломати залишаються на місці, документи оформлюють, громадян приймають. І це, мабуть, найкраща відповідь на будь-яку атаку – продовжувати працювати так, ніби нічого не сталося. Хоча насправді сталося, і всі це розуміють.