Журнал обліку індивідуально-виховних робіт – це внутрішній документ поліції, який став яблуком розбрату між патрульним інспектором зі Львова та його керівництвом. Поліцейський подав до суду, вимагаючи знищити сторінку зі своїми особистими даними. Справа пройшла три інстанції й дійшла до Верховного Суду. І хоча в результаті позивач програв, сама історія оголила непросте питання: де межа між службовим контролем та втручанням у приватне життя?
Давайте розберемо цю справу докладно. Вона цікава не лише поліцейським – схожі ситуації можуть виникнути в будь-якій державній структурі, де керівник фіксує персональні дані підлеглих.
Що не так із журналом?
Уявіть звичайний журнал – щось на кшталт класного журналу в школі. Тільки замість оцінок там записують бесіди з поліцейськими про дисципліну. На кожного співробітника відведено сторінку: фото, прізвище, ім’я, по батькові, посада, реквізити посвідчення та зброї, освіта, сімейний стан, адреса проживання, контактний телефон. А головний зміст – записи про проведені індивідуально-виховні бесіди.
Саме такий журнал обліку індивідуально-виховних робіт завів командир батальйону № 2 Управління патрульної поліції у Львівській області Департаменту патрульної поліції. Зареєстрували його 22 жовтня 2019 року під інвентарним номером 1704. Усе офіційно, через журнал обліку журналів управління.
Один із підлеглих – старший лейтенант поліції, інспектор взводу № 2 роти № 1 – виявив у цьому журналі сторінку зі своїми даними. І вона йому категорично не сподобалась.
Чому поліцейський обурився?
31 жовтня 2020 року командир роти провів із позивачем бесіду. Тема – необхідність дотримання службової дисципліни, а саме: на інструктаж перед заступленням на службу потрібно приходити в однострої поліцейського, включаючи спеціальний жилет. Поліцейський із цим не погодився і власноруч вписав у журнал, що йому не надали підтвердження існування такого наказу.
Але обурення викликала не сама бесіда як така. Поліцейського зачепило інше: його фотографія, домашня адреса, дані про сімейний стан, освіту – усе це потрапило до журналу без його окремої, спеціальної згоди. Він назвав це «невиправданим втручанням у приватне життя» та послався на статтю 8 Європейської конвенції з прав людини і статтю 32 Конституції України.
Крім того, позивач стверджував, що командир батальйону взагалі не мав повноважень заводити такий журнал. Логіка була такою: в Інструкції з діловодства в системі Національної поліції України, затвердженій наказом № 414 від 20 травня 2016 року, є чіткий перелік обов’язкових журналів – і журналу обліку індивідуально-виховних робіт серед них немає. А отже, мовляв, усе інше – самодіяльність командира.
Поліцейський навіть звертався зі скаргою до Кабінету Міністрів України. Але й там відповіли, що ознак дисциплінарного проступку в діях керівників не встановлено.
Що відповіло керівництво?
Управління патрульної поліції у Львівській області зайняло чітку й послідовну позицію. Журнал обліку індивідуально-виховних робіт – це спосіб реалізації прямих обов’язків командира, передбачених Дисциплінарним статутом Національної поліції України. А Дисциплінарний статут – це не просто внутрішній документ, а повноцінний закон, затверджений Законом України № 2337-VIII від 15 березня 2018 року.
Керівник, за статутом, несе персональну відповідальність за дотримання підлеглими службової дисципліни. Він зобов’язаний контролювати, аналізувати, проводити профілактичну роботу. І як усе це фіксувати без відповідного документа?
Щодо Інструкції № 414 – відповідач наголосив на важливому нюансі. Так, у ній справді перелічені основні журнали. Але пункт 43 того ж розділу прямо каже: «у процесі ведення діловодства за потреби заводять інші журнали обліку». Саме ця фраза й стала правовою опорою для позиції поліції.
Що сказали суди першої та апеляційної інстанцій?
Львівський окружний адміністративний суд у квітні 2021 року в задоволенні позову відмовив. Восьмий апеляційний адміністративний суд у вересні того ж року залишив рішення без змін.
Аргументація була вибудувана на кількох рівнях. Перший – статус особи. Поліцейський перебуває на публічній службі, а це означає додаткові обов’язки та дещо вужчі межі приватності порівняно з пересічним громадянином. Як зазначив Конституційний Суд України ще у 2012 році, публічний характер посади вимагає оприлюднення певної інформації для підтримки довіри до влади.
Другий рівень – законність мети. Проведення виховної роботи та контроль за дисципліною – прямий обов’язок командира. Журнал – лише інструмент для його виконання. Якщо обробка персональних даних здійснюється на підставі закону (Дисциплінарного статуту), то окрема згода суб’єкта цих даних не потрібна.
Третій рівень – відсутність доказів порушення прав. Позивач так і не зміг пояснити, яким саме чином ведення журналу порушило його немайнові права чи здійснило втручання в особисте життя.
Що вирішив Верховний Суд?
У грудні 2021 року адвокат поліцейського подав касаційну скаргу. Ключовий аргумент – Верховний Суд досі не сформулював чіткої позиції щодо застосування частин п’ятої та шостої статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» у ситуаціях, коли персональні дані обробляються без окремої згоди.
14 липня 2026 року Верховний Суд ухвалив постанову, якою залишив усі попередні рішення без змін. І тут виявився несподіваний поворот.
У матеріалах справи знайшлася письмова згода позивача на збір та обробку персональних даних, підписана ще 25 травня 2017 року. У цьому документі поліцейський добровільно погодився, щоб Департамент патрульної поліції обробляв його дані «автоматизованим або іншим способом». Більше того – він особистим підписом підтвердив, що ознайомлений із переліком відомостей, які вважаються персональними даними, та зі своїми правами, визначеними статтею 8 Закону України «Про захист персональних даних».
Тобто спір про відсутність згоди фактично втратив сенс. Згода була – просто вона була надана раніше, при вступі на службу, у більш загальній формі. І цієї загальної згоди виявилося достатньо.
Верховний Суд також окремо підкреслив принцип пропорційності. Відомості, занесені до журналу обліку індивідуально-виховних робіт, не є надмірними у контексті цілей їх збирання. Вони лише дозволяють ідентифікувати особу, її посаду та містять інформацію, безпосередньо пов’язану з виконанням функцій поліцейського. Жодної «зайвої» інформації, яка б виходила за межі службової необхідності, суд не виявив.
Цікаво, що суд звернувся й до європейської практики. У рішенні згадуються справи «Суріков проти України», «P. and S. v. Poland», «Peck v. the United Kingdom». Загальний принцип, вироблений ЄСПЛ: втручання у приватне життя має бути законним, переслідувати легітимну мету та бути пропорційним. У цій справі всі три критерії виявилися дотриманими.
Практичні уроки для кожного
Справа № 380/549/21 корисна не лише для поліцейських. По-перше, вона нагадує: перебування на публічній посаді означає, що ваше приватне життя захищене дещо менше, ніж у людини «з вулиці». Держава в особі вашого керівника має право знати про вас більше – але рівно стільки, скільки справді потрібно для служби.
По-друге, перш ніж подавати до суду через відсутність згоди на обробку персональних даних, варто уважно перевірити, що ви підписували при працевлаштуванні. Часто серед десятків документів, які ми підписуємо в перший робочий день, є й загальна згода на обробку даних. І вона може перекреслити всю вашу подальшу аргументацію.
По-третє, журнал обліку індивідуально-виховних робіт – це не інструмент тиску й не спосіб «відібрати немайнову власність», як стверджував позивач. Принаймні в тому вигляді, в якому він фігурував у цій справі. Це звичайний робочий документ, який допомагає керівнику виконувати обов’язок, прямо покладений на нього законом: стежити за дисципліною в підрозділі. І якщо обсяг даних у ньому не виходить за межі необхідного, суд буде на боці керівника.
