29 липня 2026 року Верховний Суд розглянув касаційну скаргу захисника у справі №127/12323/22 – йдеться про чоловіка, засудженого за сексуальне насильство щодо дітей та виготовлення дитячої порнографії. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду залишила скаргу без задоволення. Вирок майже не змінився – якщо не рахувати однієї технічної правки, про яку скажемо наприкінці. Давайте розберемо, що саме намагався оскаржити адвокат і чому п’ять його ключових доводів не спрацювали.
Про що ця справа: коротко про фабулу
Обвинувачений – раніше не судимий мешканець Вінниччини. Протягом 2018–2021 років він систематично вчиняв дії сексуального характеру щодо двох дівчат. Обидві на момент перших епізодів не досягли чотирнадцяти років. Злочини відбувалися за місцем його проживання, а згодом – в автомобілі.
Крім безпосередньо насильницьких дій, чоловік виготовляв відео порнографічного змісту за участю однієї з потерпілих. Ці матеріали він зберігав на ноутбуці – і саме вилучення техніки під час обшуку стало одним із ключових доказів.
Суд першої інстанції – Вінницький міський суд – визнав його винним за кількома статтями Кримінального кодексу України: частини 3 та 4 статті 152 (зґвалтування особи, яка не досягла чотирнадцяти років) і частини 1 та 3 статті 301-1 (виготовлення та зберігання дитячої порнографії). Остаточне покарання – 15 років позбавлення волі з додатковою забороною на роботу з дітьми.
Апеляційний суд частково переглянув кваліфікацію окремих епізодів, але строк залишив тим самим. Після цього захист подав касаційну скаргу – і ось тут починається найцікавіше.
Аргумент перший: строки досудового розслідування
Захисник наполягав: кримінальне провадження потрібно закрити через закінчення строків досудового розслідування. Логіка така: його підзахисний набув статусу підозрюваного не 29 грудня 2021 року (день вручення письмового повідомлення про підозру), а значно раніше – ще 8 листопада, коли його фактично затримали працівники поліції. Або, як мінімум, 9 листопада – з моменту внесення відомостей до ЄРДР.
Рахувати від листопада справді вигідніше для захисту: строки, передбачені статтею 219 Кримінального процесуального кодексу України, могли вийти за допустимі межі. А це – пряма підстава для закриття провадження за пунктом 10 частини 1 статті 284 КПК України.
Верховний Суд із такою математикою не погодився. Статті 42 та 276–278 КПК України недвозначно визначають: статус підозрюваного виникає з моменту вручення письмового повідомлення або з моменту затримання саме за підозрою у вчиненні злочину. Сам факт внесення відомостей до ЄРДР чи проведення будь-яких процесуальних дій щодо особи ще не робить її підозрюваною в розумінні закону.
Цікава деталь із матеріалів справи: офіційне затримання відбулося 29 грудня 2021 року о 17:30 – на підставі ухвали слідчого судді про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Тож строки було дотримано, і підстав для закриття провадження немає.
Аргумент другий: незаконний обшук і «плоди отруєного дерева»
Це, мабуть, найсерйозніший із доводів касаційної скарги. Адвокат стверджував: обшук житла 9 листопада 2021 року провели з порушеннями, а отже протокол цієї слідчої дії та всі похідні докази – ноутбук, відеофайли, висновки експертиз – мають бути визнані недопустимими за доктриною «плодів отруєного дерева».
Ситуація справді потребує пояснення. Обшук проводили в невідкладному порядку – без попереднього дозволу слідчого судді. Частина 3 статті 233 Кримінального процесуального кодексу України таке дозволяє, але лише за наявності реальної загрози втрати чи знищення речових доказів. І слідчий зобов’язаний довести цю невідкладність.
Що ми маємо в цій справі? Після обшуку слідчий негайно звернувся до слідчого судді. Той ухвалою від 9 листопада 2021 року визнав дії правомірними і надав дозвіл. А 24 листопада додатково роз’яснив мотиви свого рішення.
Апеляційний суд також послався на важливу правову позицію об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 7 жовтня 2024 року (справа №466/525/22). Суть її в тому, що невідкладний обшук є законним, коли існує реальна загроза знищення доказів – а в цій справі вона була.
Був ще один нюанс. Захисник стверджував, що обшук проводила неуповноважена особа: мовляв, начальник слідчого відділення був відсутній на робочому місці посеред ночі. Але в матеріалах справи міститься постанова про групу слідчих, до якої входив конкретний слідчий. Верховний Суд визнав аргумент про відсутність суто припущенням – і не більше.
Аргумент третій: відмова у допиті свідків і повторному допиті потерпілої
Захист просив допитати слідчого та понятих як свідків – нібито для з’ясування обставин затримання. А ще – повторно допитати неповнолітню потерпілу. Суди відмовили, і адвокат побачив у цьому порушення принципу змагальності.
Верховний Суд розставив крапки над «і». Щодо слідчого – його допит фактично був би спрямований на оцінку власних процесуальних дій, а слідчий не є належним джерелом доказів у такому контексті. Щодо понятих – їх залучали виключно для засвідчення порядку обшуку, і вони не могли знати обставин, про які йшлося в клопотанні.
А от із потерпілою – історія делікатніша. Суд першої інстанції врахував висновки спеціалістів про психологічний стан дівчини. Експерти попередили: повторне відтворення обставин сексуального насильства створює серйозний ризик ретравматизації.
До того ж потерпілу вже допитували за участю захисника обвинуваченого – сторона захисту мала змогу реалізувати свої процесуальні права. А сам обвинувачений відмовився знайомитися з технічним записом цього допиту. Верховний Суд окремо наголосив: тут працює принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, закріплений міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України.
Аргумент четвертий: апеляція не досліджувала докази безпосередньо
Захисник стверджував, що апеляційний суд, ухвалюючи новий вирок, порушив статті 23, 94 та 404 КПК України. Мовляв, судді апеляції просто погодилися з оцінкою доказів, яку дав місцевий суд, без самостійного безпосереднього дослідження.
І справді, за загальним правилом статті 23 КПК України, суд має безпосередньо дослідити докази. Але в апеляційному провадженні це правило діє з особливостями. Частина 3 статті 404 КПК України встановлює: повторне дослідження обставин і доказів можливе лише тоді, коли вони досліджувалися судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.
У цій справі місцевий суд дослідив усі докази безпосередньо, з дотриманням процедури. Сторона захисту не довела, що якісь докази було досліджено неповно чи з порушеннями. Апеляційний суд розглянув клопотання про повторне дослідження і мотивовано відмовив – з посиланням на ту ж частину 3 статті 404 КПК України та практику Верховного Суду.
Це важливе роз’яснення: апеляція не дублює роботу першої інстанції. Вона перевіряє, чи не було помилок. І якщо докази вже досліджені належним чином – повторювати процедуру не обов’язково.
Аргумент п’ятий: часткове скасування вироку
Це суто процесуальний момент, але важливий для розуміння процедури. Апеляційний суд скасував вирок першої інстанції не повністю, а лише в частині кваліфікації окремих епізодів і призначення покарання. У цій частині ухвалив новий вирок, а решту залишив без змін.
Захисник обурювався: якщо скасовуєш – скасовуй усе, інакше виникає ситуація правової невизначеності з двома судовими рішеннями одночасно.
Верховний Суд роз’яснив: пункт 3 частини 1 статті 407 КПК України прямо дає апеляційному суду право скасувати вирок повністю або частково. Жодної колізії тут немає. Апеляція виправила помилки в кваліфікації – і цього достатньо. Крім того, сам факт ухвалення нового вироку не зобов’язує апеляційний суд переписувати все рішення з нуля.
Що в результаті змінив Верховний Суд
Користуючись правом вийти за межі вимог касаційної скарги (частина 2 статті 433 КПК України), колегія суддів помітила одну неточність. Апеляційний суд кваліфікував епізод від 26 червня 2018 року як згвалтування, вчинене повторно. Але ж цей епізод – перший у хронології подій, і ознака повторності до нього об’єктивно не застосовна.
Верховний Суд цю технічну помилку виправив: виключив із мотивувальної частини посилання на повторність. На строк покарання це не вплинуло – 15 років позбавлення волі залишилися без змін. Так само залишилася чинною вимога про внесення відомостей про засудженого до Єдиного реєстру осіб, засуджених за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості малолітньої особи.
Постанова Верховного Суду від 29 липня 2026 року набрала законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
