Уявіть, що одного ранку ви дізнаєтесь: ваші рахунки заблоковані, майно заарештоване, а бізнес зупинено. Причина — ви потрапили до санкційного списку РНБО. Що робити? Куди бігти? До 2026 року суди перевіряли такі рішення переважно формально: чи були в Президента повноваження, чи дотримана процедура. Але тепер ситуація змінилася докорінно.
28 квітня 2026 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 990/224/23, яка фактично переформатовує підхід до оскарження санкцій РНБО. Давайте розберемося, що саме сталося і чому ця справа має значення для кожного, хто стикається із санкційним механізмом.
Про що взагалі спір
Фабула достатньо типова. Громадянин, який мав паспорт російської федерації, а згодом набув громадянство Ізраїлю, потрапив під санкції згідно з Указом Президента України № 279/2023 від 12 травня 2023 року. Йому заблокували активи, обмежили торговельні операції, заборонили транзит ресурсів територією України — весь стандартний набір із десяти обмежувальних заходів строком на п’ять років.
Позивач категорично не погоджувався. Його аргументи: з 2018 року він не живе в росії, є податковим резидентом Ізраїлю, не підтримує режим країни-агресора, жодних грошей до російського бюджету не спрямовував. Жоден із адвокатських запитів до СБУ, РНБО чи Офісу Президента не отримав змістовної відповіді — чому саме до нього застосували санкції, лишилося загадкою.
Касаційний адмінсуд у складі Верховного Суду як перша інстанція в позові відмовив. Логіка була простою: процедуру дотримано, повноваження в Президента є, а в оцінку загроз національній безпеці суд не втручається. Позивач пішов в апеляцію — і тут почалося найцікавіше.
Звідки взявся новий стандарт перегляду
Ключовим поворотним моментом стало рішення Європейського суду з прав людини від 16 жовтня 2025 року у справі «ТОВ “М.С.Л.” проти України». ЄСПЛ тоді чітко сказав: суди не можуть обмежуватися лише перевіркою формальної процедури, коли йдеться про санкції. Вони зобов’язані дивитися глибше — чи є достатня фактична основа для висновку про загрозу.
І ось Велика Палата, спираючись на це рішення, пішла на безпрецедентний крок: конкретизувала власну попередню правову позицію. Раніше, у справах № 9901/405/19 та № 800/162/16, суд казав: оцінка реальності загроз — це дискреція Президента, суд туди не лізе. Тепер же було визнано, що такий підхід не відповідає стандартам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Чесно кажучи, це справжній тектонічний зсув у практиці оскарження санкцій РНБО.
П’ять критеріїв, які тепер перевірятиме суд
Велика Палата сформулювала новий, значно ширший обсяг судового перегляду. Відтепер він включає перевірку п’яти аспектів.
Перший — процедурний. Це те, що суди перевіряли й раніше: чи дотримано процедуру ухвалення рішення, чи мали органи повноваження, чи введено рішення РНБО в дію указом Президента.
Другий — фактична основа. Ось тут головна новела. Суд тепер має перевіряти, чи базується рішення про санкції на достатньому фактичному підґрунті. Тобто чи є докази, які з достатнім ступенем переконливості підтримують висновок про загрозу.
Третій — правова кваліфікація. Чи підпадають встановлені обставини під підстави статті 3 Закону України «Про санкції».
Четвертий — пропорційність. Чи є застосовані обмеження співмірними з метою, чи не несе особа надмірного індивідуального тягаря.
І п’ятий — відсутність свавілля. Суд має переконатися, що рішення не є явно необґрунтованим, дискримінаційним або ухваленим з іншою метою, ніж захист національної безпеки.
Важливе застереження: суд не підміняє Президента
Тут важливий момент. Велика Палата спеціально наголосила: розширення судового перегляду не означає, що суд тепер переоцінюватиме кожен висновок СБУ чи РНБО. Остаточну відповідальність за оцінку ризиків для національної безпеки все одно несуть Президент і РНБО. Суд лише перевіряє, чи не є їхнє рішення свавільним, чи спирається воно на достатню фактичну основу та чи відповідає вимогам закону.
Тобто це не «суд замість Президента», а «суд перевіряє Президента» — у межах, окреслених Конституцією та Конвенцією.
Чим усе закінчилося в конкретній справі
Дослідивши матеріали, зокрема документи з обмеженим доступом, Велика Палата дійшла висновку: фактична основа для санкцій щодо позивача таки була. СБУ зібрала інформацію з використанням контррозвідувальних, пошукових, режимних та адміністративно-правових заходів. Ці дані з достатнім ступенем переконливості підтверджували наявність потенційних загроз національній безпеці.
Апеляційну скаргу задовольнили частково — змінили мотивувальну частину рішення першої інстанції, виклавши її в редакції постанови Великої Палати. Але резолютивну частину залишили без змін: у задоволенні позову — відмовити.
Крім того, суд звернув увагу на ще один важливий аспект. Текст самого рішення РНБО та Указу Президента містив лише стандартне посилання на пункт 1 частини першої статті 3 Закону № 1644-VII — без жодної конкретизації, що саме стало підставою для санкцій щодо цієї конкретної особи. Велика Палата визнала це недоліком, який не узгоджується зі стандартами ЄСПЛ. Але в цій конкретній справі недолік було компенсовано повноцінним судовим переглядом із допуском адвоката до матеріалів з обмеженим доступом.
Водночас суд дав чіткий сигнал на майбутнє: від РНБО та Президента очікується бодай стислий, узагальнений виклад основних підстав застосування санкцій до конкретної особи безпосередньо в тексті публічного акта.
Автономність санкцій: що це означає на практиці
Окремо Велика Палата наголосила на правовій природі санкцій. Вони не є видом юридичної відповідальності — ні кримінальної, ні адміністративної. Санкції за Законом України «Про санкції» — це автономний інструмент захисту національної безпеки. Для їх застосування не потрібно доводити вину особи чи склад правопорушення. Достатньо обґрунтованого висновку про наявність реальної чи потенційної загрози.
Саме тому аргументи позивача про те, що він не живе в росії, не сплачує там податків і має ізраїльський паспорт, не спростували висновків компетентних органів. Оцінка загроз — це комплексний аналіз усієї сукупності обставин, а не механічне застосування формальних критеріїв.
Справа № 990/224/23 стала знаковою не результатом для конкретного позивача, а тим новим стандартом, який вона зафіксувала. Відтепер оскарження санкцій РНБО в адміністративному суді — це не формальна процедура з передбачуваним фіналом, а повноцінний судовий процес, де суд справді дивиться на докази, а не просто констатує наявність повноважень у Президента. І хоча межа між судовим контролем і президентською дискрецією лишається, вона тепер проходить значно ближче до інтересів особи, ніж це було раніше.
