Верховний Суд залишив без змін вирок за ч. 3 ст. 286-1 КК – 10 років позбавлення волі водієві, який у стані алкогольного сп’яніння на смерть збив дитину на пішохідному переході, а потім просто втік. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду 26 травня 2026 року розглянула касаційну скаргу засудженого і не знайшла жодних підстав для пом’якшення чи скасування вироку.
Ця історія – про те, як кілька ковтків алкоголю, грубе ігнорування правил дорожнього руху і кричуща байдужість зруйнували життя цілої родини. І про те, як винний до останнього намагався уникнути відповідальності, чіпляючись за формальності.
Що сталося липневої ночі
7 липня 2024 року, близько 23:35. Вулиця Пирогова у Вінниці. Автомобіль марки Nissan рухався в напрямку вулиці Зодчих. На нерегульованому пішохідному переході біля електроопори № 68 у цей момент перебували люди – сім’я з маленькою дитиною.
Перехід був освітлений вуличним освітленням. Батьки йшли поруч, а хлопчик їхав на дитячому самокаті. Водій їх не пропустив. Не загальмував. Навіть не спробував.
Удар передньою частиною автомобіля відкинув дитину до зупинки громадського транспорту. Потерпілий отримав тяжкі тілесні ушкодження, від яких згодом помер у лікарні.
А тепер – найважче. Після наїзду автомобіль зупинився. Свідок-очевидець, який перебував на протилежному боці переходу, бачив усе: машина постояла близько хвилини. До неї побігли люди. Кричали. Стукали по кузову. Водій усе це бачив і чув. Але з салону не вийшов, допомоги не викликав – просто натиснув на газ і поїхав геть.
Удома він виявив пошкодження передньої частини авто. А вранці зателефонував знайомій і сказав, що «начудив» – чи то в’їхав у натовп людей.
Дві статті й один вирок
Судово-медична токсикологічна експертиза виявила в крові та сечі водія метиловий спирт у концентрації 2,3% та 2,8%. Свідки підтвердили: того вечора він пив віскі, а вдень – пиво. Інженерно-транспортна експертиза встановила прямий причинно-наслідковий зв’язок між порушенням пункту 18.1 Правил дорожнього руху та наїздом. Якби водій дотримувався правил – трагедії б не сталося.
Вінницький міський суд 4 червня 2025 року визнав чоловіка винним одразу за двома статтями Кримінального кодексу України. За ч. 1 ст. 135 КК – залишення в небезпеці – призначив 2 роки позбавлення волі. За ч. 3 ст. 286-1 КК – керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, що спричинило смерть потерпілого – 10 років позбавлення волі з позбавленням права керування на 10 років. Остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого більш суворим склало 10 років ув’язнення плюс 10 років заборони сідати за кермо.
Апеляційний суд 1 вересня 2025 року залишив вирок без змін. Далі була касація.
Аргументи захисту, які не спрацювали
Засуджений просив Верховний Суд скасувати всі рішення та закрити провадження. Аргументів назбиралося чимало – розглянемо ключові.
Спершу він наполягав на недопустимості протоколу огляду місця ДТП. Мовляв, у документі немає ідентифікаційних даних фотоапарата, а фототаблицю долучили вже після огляду. Суд відхилив ці доводи: фотографії виявилися чіткими, кольоровими й детальними – на них видно і пішохідний перехід, і уламки дитячого самокату, і частини номерної рамки автомобіля. А сам протокол складено з дотриманням вимог Кримінального процесуального кодексу України.
Потім – атака на протоколи слідчих експериментів. Засуджений стверджував, що під час експериментів із потерпілими не залучили статиста дитячого зросту, а відеозаписи зберігалися в неопечатаному конверті. Колегія суддів відповіла чітко: сам факт перебування двох дорослих на освітленому пішохідному переході вже зобов’язував водія зупинитися. А автентичність відеофайлів сторона захисту жодного разу не ставила під сумнів ані в суді першої інстанції, ані в апеляції – тому претензії до конверта виглядають відверто надуманими.
Третій блок – токсикологічна експертиза. Тут у хід пішло все: і неправильно зазначена дата в постанові, і відсутність згоди на відбір зразків, і порушення інструкції про відбір біологічного матеріалу. Проте Верховний Суд встановив: відбір крові та сечі проводився на підставі постанови слідчого, у присутності двох понятих, а протокол підписав сам засуджений без жодних зауважень. Технічні описки в датах чи ініціалах медичного працівника не роблять висновок експерта недопустимим доказом.
Крім того, засуджений жодного разу не заперечував, що зразки належать саме йому. І не ставив під сумнів правильність самого експертного дослідження. Лише формальний привід – відібрання кожного зразка в одну ємність замість двох.
Чому «я нічого не бачив» – не виправдання
Окремої уваги заслуговує позиція засудженого щодо складу злочину за ч. 1 ст. 135 Кримінального кодексу України – залишення в небезпеці. Він стверджував, що не зрозумів факту ДТП, не бачив дитини, а поїхав через напад невідомих на авто – тобто діяв у стані уявної оборони.
Однак факти малюють зовсім іншу картину. Свідок-очевидець розповів: машина після удару завмерла за 3-4 метри від переходу і стояла близько хвилини. Сам засуджений зізнався, що відчув поштовх, бачив людей, які бігли до авто, чув крики. А вранці сказав знайомій, що «в’їхав у натовп».
Хіба це схоже на людину, яка не усвідомлювала наслідків? Верховний Суд підкреслив: факт усвідомлення того, що стався наїзд на людей, свідчить про розуміння можливої наявності потерпілих, яких засуджений залишив у небезпечному для життя стані. Жодного дзвінка в швидку. Жодної спроби допомогти. Навіть не вийшов із машини.
Щире каяття чи його імітація
Тут важливий момент, який багато хто випускає з уваги. Засуджений наполягав, що суди безпідставно не врахували щире каяття як пом’якшуючу обставину. Але Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував: каяття – це не просто слова. Це активні дії. Визнання провини має бути дійсним, відвертим, а не уявним.
У цій справі засуджений намагався перекласти провину за ДТП на батьків загиблої дитини. Замість співпраці зі слідством – формальне оскарження кожного процесуального документа. Часткове відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000 гривень на загальному тлі виглядає радше як спроба створити видимість каяття, аніж як щире бажання загладити провину.
Суд першої інстанції та апеляція цю позицію підтримали. Верховний Суд із ними погодився.
Що в підсумку
Колегія суддів перевірила всі доводи касаційної скарги. Єдиний аргумент, який частково підтвердився – дефект протоколу огляду відеозапису з іншої ділянки дороги, де неможливо встановити, хто саме його склав. Але цей доказ узагалі не стосувався моменту ДТП і не мав жодного доказового значення.
Решта – протокол огляду місця події, протоколи слідчих експериментів, висновки токсикологічної та інженерно-транспортної експертиз – визнані належними й допустимими. Право на захист порушено не було. Повноваження прокурорів підтверджено оригіналами постанов.
Призначене покарання – 10 років позбавлення волі з позбавленням права керування на 10 років – є максимальним за санкцією ч. 3 ст. 286-1 Кримінального кодексу України. Верховний Суд визнав його справедливим, достатнім для виправлення засудженого і таким, що повністю відповідає тяжкості скоєного. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
