Вісім років позбавлення волі за кілька повідомлень у чат-бот – і це не сюжет антиутопії, а цілком реальний вирок за ч. 3 ст. 114-2 КК України, який 17 червня 2026 року остаточно залишив у силі Верховний Суд. Справа № 183/501/25 викликала чимало суперечок, і тепер, коли крапку поставлено, варто розібратися: що саме сталося, чому захист програв і який сигнал це рішення посилає всім, хто має звичку щось кудись пересилати.
Як усе починалося: два повідомлення, які змінили долю
Історія почалася наприкінці 2022 року. Жінка – назвемо її ОСОБА_6, як у судових документах, – мешканка Дніпропетровської області, раніше не судима, під’єдналася в Telegram до тематичної групи. Здавалося б, звичайна справа: хто зараз не сидить у десятках каналів і чатів?
Але далі події розгорталися вже зовсім не буденно. На початку травня 2023 року, не пізніше 07:42 ранку, жінка отримала інформацію про перевезення військової техніки Збройних Сил України – танків на сідлових тягачах – через Новомосковський район. І замість того, щоб промовчати, написала про це в чат-бот. Коротке текстове повідомлення – і вже за кілька хвилин оператор того самого боту подякував їй, зазначивши, що ці відомості «мають важливе значення».
Через місяць, у червні, ситуація повторилася. Вона стала свідком розвантаження військової зброї – мінометів калібру 82 мм «Васильок» – біля церкви в центрі села Орлівщина. І знову надіслала повідомлення. І знову отримала подяку.
Ключовий момент, який пізніше став вирішальним: чат-бот належав до групи з відверто антиукраїнським, проросійським спрямуванням. Суд встановив це за змістом публікацій каналу – характер дописів не залишав жодних сумнівів щодо того, кому насправді адресована зібрана інформація.
Що сказав суд першої інстанції
Самарівський міськрайонний суд Дніпропетровської області вироком від 23 жовтня 2025 року визнав жінку винуватою за ч. 3 ст. 114-2 КК України. Ця норма Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за поширення інформації про переміщення та розташування Збройних Сил України, вчинене з метою передачі таких відомостей державі-агресору в умовах воєнного стану.
Суд призначив 8 років позбавлення волі. Для людини без попередніх проблем із законом – нищівний термін.
Дніпровський апеляційний суд 9 лютого 2026 року залишив вирок без змін. Тоді в гру вступив захист – адвокат подав касаційну скаргу до Верховного Суду, і саме тут розгорнулася найцікавіша юридична дискусія.
Два аргументи захисту – і чому вони не спрацювали
Адвокат висунув дві основні претензії.
Перша – процесуальна. Він стверджував, що апеляційний суд порушив право обвинуваченої на захист, бо розглянув справу без її участі. Мовляв, вона хотіла бути присутньою, а суд навіть не обговорив можливість відкладення засідання.
Але тут усе впирається в норми Кримінального процесуального кодексу України. Відповідно до ч. 4 ст. 401 КПК України, обов’язковий виклик обвинуваченого в апеляційний суд потрібен лише тоді, коли в скарзі ставиться питання про погіршення його становища. Або якщо суд сам визнає його участь необхідною. У цій справі апеляцію подавала виключно сторона захисту – тобто гірше для жінки не просили. До того ж, як з’ясувалося під час касаційного розгляду, вона отримала повістку за кілька днів до засідання, підтвердила це в суді – і жодного клопотання про бажання брати участь не подала. За таких обставин Верховний Суд визнав: жодних порушень Кримінального процесуального кодексу України апеляція не допустила.
Куди цікавішим виявився другий аргумент – про кваліфікацію злочину.
«У мене не було мети»: чому це не допомагає
Захисник наполягав: дії його підзахисної кваліфіковано неправильно. Вона не заперечувала, що поширювала інформацію. Але – і це головне – стверджувала, що не мала на меті передавати її саме представникам держави-агресора. Жодної спеціальної цілі, каже, не переслідувала.
Позиція Суду тут гранично чітка. Дивіться: ч. 3 ст. 114-2 КК України справді вимагає наявності спеціальної мети – надання інформації державі, що здійснює збройну агресію. Але як ця мета доводиться?
Верховний Суд підтримав логіку попередніх інстанцій: достатньо того, що особа не могла не розуміти, кому і навіщо вона передає відомості. Жінка свідомо надсилала дані в чат-бот каналу з відверто ворожим, проросійським характером. Вона робила це неодноразово. І щоразу отримувала підтвердження – мовляв, дякуємо, це дуже цінна інформація. За таких обставин, на думку Суду, неможливо уявити, що людина не усвідомлювала: її повідомлення потраплять саме до тих, хто воює проти України.
Іншими словами, мета не обов’язково має бути висловлена вголос. Вона випливає з контексту, з характеру дій, з того, куди й кому людина передає відомості. Сам факт вибору конкретного каналу для передачі – уже красномовний.
Що це означає на практиці
Ця справа не просто про одну конкретну жінку. Вона формує підхід, яким керуватимуться суди в аналогічних провадженнях. Посил Верховного Суду гранично ясний: коли йдеться про поширення інформації про рух військової техніки або розташування підрозділів ЗСУ через канали, що мають вороже спрямування, посилання на «відсутність спеціальної мети» більше не спрацює. Контекст говорить сам за себе.
Крім цього, Суд нагадав базову річ: касаційна інстанція не переоцінює докази. Це суд права, а не факту. Якщо суди першої та апеляційної інстанцій уже дослідили докази, сформували внутрішнє переконання й належно його вмотивували – Верховний Суд не втручатиметься в цю оцінку. Статті 433 та 438 Кримінального процесуального кодексу України чітко окреслюють ці межі.
Тож постанова від 17 червня 2026 року у справі № 183/501/25 стала фінальною крапкою. Вирок залишився без змін. 8 років позбавлення волі – за два текстових повідомлення, надісланих у воєнний час туди, куди надсилати не варто було.
І тут, мабуть, варто зупинитися й замислитися не стільки над юридичними тонкощами, скільки над тим, як легко межа між буденним «поділитися інформацією» і кримінальним злочином стирається тоді, коли країна воює. У Кримінальному кодексі України тепер є статті, які цю межу окреслюють дуже жорстко. І, як бачимо, вони працюють.
