Безпосереднє дослідження доказів – це не просто формальна вимога Кримінального процесуального кодексу. Це фундамент, на якому тримається справедливість судового рішення. Особливо гостро це питання постало в справі № 474/1673/23, де Верховний Суд вказав апеляційному суду на неприпустиму помилку: оцінку показань свідків без їхнього безпосереднього вивчення.
Що сталося: велосипед, гараж і зникла довіра
Історія почалася 24 жовтня 2023 року. Чоловік, маючи непогашену судимість за попереднім вироком, узяв чужий велосипед марки «Azimut» вартістю 4 690 гривень. Місцевий суд визнав це крадіжкою, вчиненою повторно в умовах воєнного стану, тобто злочином за ч. 4 ст. 185 Кримінального кодексу України. Вирок – 5 років позбавлення волі, а з урахуванням невідбутої частини попереднього покарання – остаточно 6 років.
Але засуджений заперечував умисел на крадіжку. Його версія звучала так: власник залишив велосипед надворі ввечері, він переживав за його збереження, тому забрав додому й поставив у незамкнений гараж. Планував повернути вранці. Жодних спроб сховати, продати чи перефарбувати. Просто «тимчасове зберігання», як наполягав захист.
Апеляційний суд частково змінив вирок – прибрав з мотивування згадку про рецидив злочину і пом’якшив остаточне покарання до 5 років 2 місяців позбавлення волі. Але в головному – визнанні винуватості – залишив усе без змін.
Два свідки, яких «не помітили»
І ось тут – найцікавіше. У справі були два свідки захисту. Їх допитали в місцевому суді. Вони дали показання, які, за твердженням адвоката, підтверджували відсутність у підсудного умислу на крадіжку. Але місцевий суд просто не згадав про них у вироку. Взагалі. Жодного слова. Жодної оцінки.
Адвокат пішов до апеляції й написав: дивіться, суд першої інстанції проігнорував ключових свідків. І переказав зміст їхніх показань у скарзі.
Що зробив апеляційний суд? Прочитав переказ адвоката, подумав і сказав: ні, ці свідчення нічого не змінюють. І на цьому все.
При цьому сам апеляційний суд визнав: так, місцевий суд справді не послався на показання цих свідків і не оцінив їх. Але виправити цю помилку вирішив не через безпосереднє дослідження доказів, а через читання апеляційної скарги. Переказ адвоката замінив собою судовий допит.
Один зі свідків, до речі, на той час уже помер. Але його показання були зафіксовані в технічному записі судового засідання. Їх можна було відтворити. Можна було прослухати. Але не стали.
Що сказав Верховний Суд
Верховний Суд у постанові від 17 червня 2026 року розставив крапки над «і». Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду чітко вказала: апеляція не мала права оцінювати показання свідків лише на підставі їхнього переказу стороною захисту.
Тут важливий нюанс. Апеляційний суд виправдовувався тим, що захисник не подавав клопотання про повторний допит свідків. Мовляв, раз не просили – ми й не зобов’язані. Але Верховний Суд нагадав просту річ: відсутність клопотання не позбавляє суд права самостійно дослідити докази. Це право випливає із загальних засад кримінального провадження, а не із чийогось бажання чи небажання.
Верховний Суд послався на власну попередню практику – зокрема, на постанову від 01 серпня 2022 року в справі № 640/7928/17. Там уже була висловлена позиція: керуючись засадами кримінального провадження, апеляційний суд може й повинен безпосередньо досліджувати докази, коли це необхідно для ухвалення законного рішення.
Ключова проблема цієї справи – показання свідків стосувалися умислу. А умисел – обов’язкова ознака суб’єктивної сторони крадіжки. Без умислу немає складу злочину за ст. 185 Кримінального кодексу України. Тому ці свідчення не можна було просто відкинути, прочитавши чийсь переказ. Їх треба було дослідити безпосередньо, оцінити в сукупності з іншими доказами, і лише тоді робити висновок.
Чому це рішення важливе
Постанова Верховного Суду в справі № 474/1673/23 нагадує простий, але критичний принцип: апеляція – це суд факту. Вона є останньою інстанцією, де сторони можуть перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення обставин. Якщо апеляційний суд підміняє безпосереднє дослідження доказів читанням скарг – він перестає бути судом.
Уявіть собі: вас засудили. Свідок, який міг би підтвердити вашу невинуватість, дає показання, але суд їх ігнорує. Ви йдете до апеляції, а там кажуть: «Ми прочитали переказ вашого адвоката, дякуємо, але нас це не переконало». І навіть не відкривають аудіозапис. Це не правосуддя – це його імітація.
Саме тому Верховний Суд скасував ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року й направив справу на новий апеляційний розгляд. Тепер апеляційному суду доведеться справді попрацювати: повторно дослідити докази, якщо будуть підстави, перевірити доводи захисту щодо порушення права обвинуваченого на захист, з’ясувати, чи належно йому роз’яснили процесуальні права.
До речі, щодо права на захист – тут теж є над чим подумати. Захист стверджував, що підсудний має інвалідність III групи (відсутність одного ока), перебуває на обліку в нарколога з діагнозом «синдром залежності від алкоголю», а рівень грамотності не дозволяв йому самостійно усвідомити зміст пам’ятки про права, яку вручив суд замість усного роз’яснення. Верховний Суд доручив апеляції перевірити й ці аргументи – вже належним чином, а не формально.
Уся ця історія – хороший приклад того, як працює і як не працює безпосереднє дослідження доказів на практиці. Формально всі знають про ст. 23 Кримінального процесуального кодексу України. Але коли доходить до справи, виникає спокуса зекономити час і замінити допит свідка читанням кількох абзаців у скарзі. Верховний Суд нагадав: так не можна. І це правильне нагадування.
