Визнання рішення іноземного суду в Україні – тема, яка стає дедалі актуальнішою для родин, розкиданих війною по різних країнах. І добре, коли вдається знайти відповіді не на форумах, а в практиці Верховного Суду. Саме таку відповідь дав суд у справі № 753/17854/24.
Уявіть: ви з дитиною виїхали до Великої Британії, там отримали судове рішення про місце проживання дитини, а в Україні його… не визнають. Знайома ситуація? Саме в такій опинилася героїня цієї історії. І саме тому Верховний Суд сказав своє вагоме слово.
Про що, власне, йшлося
Історія почалася ще у 2011 році, коли ОСОБА_1 та ОСОБА_2 одружилися. У 2017-му в них народилася донька. Здавалося б, звичайна київська родина. Але 24 лютого 2022 року змінило все.
Родина виїхала до Польщі, а згодом мати з донькою перебралися до Сполученого Королівства. Шлюб розпався – у грудні 2022 року Гребінківський районний суд Полтавської області офіційно розірвав його. А далі почалася судова епопея, яка розтягнулася на роки.
У січні 2023 року батько сам подав до британського суду заяву – хотів, щоб дитина проживала з ним. Сімейний суд Вулвергемптона розглянув справу і 10 травня 2024 року виніс остаточне рішення: донька до повноліття живе з матір’ю, а спілкування з батьком відбувається через відеоповідомлення раз на місяць. Жодних особистих зустрічей, жодних спроб забрати дитину зі школи чи з-під опіки матері – суд чітко це заборонив.
Але в Україні це рішення не діяло автоматично.
Чому знадобилася судова процедура
Між Україною та Великою Британією немає окремого договору про правову допомогу. Тож рішення британського суду не має в Україні жодної сили, доки його офіційно не визнають через український суд. Саме тому ОСОБА_1 у вересні 2024 року подала клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.
Тут важливий нюанс. Рішення про місце проживання дитини – це не те саме, що рішення про стягнення боргу. Його не потрібно «виконувати» через виконавчу службу. Воно просто має бути визнаним – тобто отримати законну силу на території України. Стаття 471 Цивільного процесуального кодексу України прямо це дозволяє.
Дарницький районний суд міста Києва у квітні 2025 року це клопотання задовольнив. Київський апеляційний суд у лютому 2026-го залишив ухвалу без змін. Батько не погодився і пішов до Верховного Суду.
На чому тримається юридична конструкція
Коли між країнами немає прямого договору, вмикається принцип взаємності. Це означає: Україна визнає рішення іноземного суду, якщо немає доказів, що та держава у відповідь не визнає українські рішення. Підстави для цього закладені у статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» та конкретизовані у Цивільному процесуальному кодексі України.
Але у цій справі було дещо більше. І Україна, і Велика Британія є учасницями Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року. Обидві країни її ратифікували.
Стаття 23 цієї Конвенції каже прямо: заходи, вжиті органами однієї договірної держави, визнаються в усіх інших договірних державах автоматично – в силу закону. Це не якась абстрактна домовленість, а цілком конкретна міжнародно-правова норма. І вона працює.
Чому саме британський суд
Батько наполягав: жоден англійський суд не мав права вирішувати долю дитини. Мовляв, дитина – громадянка України, тож і справу мають розглядати українські суди.
Але є один визначальний критерій – звичайне місце проживання дитини. Стаття 5 Конвенції 1996 року говорить: юрисдикцію мають органи тієї держави, де дитина звичайно проживає.
Що таке «звичайне місце проживання»? Це не про прописку чи громадянство. Це про те, де дитина фактично живе, ходить до школи, має друзів, соціально інтегрована. Суди встановили: дівчинка з квітня 2022 року постійно проживає у Великій Британії, відвідує там школу, адаптувалася до місцевого середовища. Все.
До речі, саме батько першим звернувся до британського суду в січні 2023 року. І лише потім, у грудні 2023-го, ініціював аналогічний спір в Україні. Тож говорити про відсутність юрисдикції в британського суду щонайменше нелогічно.
Коли у визнанні можуть відмовити
Стаття 468 ЦПК України містить вичерпний перелік підстав для відмови. Серед них: якщо сторону не повідомили про розгляд справи, якщо рішення не набрало законної сили, якщо справа належить виключно до компетенції українського суду, якщо визнання суперечить публічному порядку України. Аналогічні підстави є і в пункті 2 статті 23 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року.
У цій справі жодної з цих підстав не було. Батька належно повідомили – він брав участь у процесі, подавав апеляцію до Високого суду. Рішення набрало законної сили. Юрисдикція британського суду підтверджена звичайним місцем проживання дитини.
Окремо Верховний Суд наголосив: визнання рішення іноземного суду – це процесуальна процедура, а не перегляд справи по суті. Український суд не може сказати: «Ми не згодні з тим, як британський суддя вирішив». Він перевіряє тільки формальні критерії. І це принципово.
Що вирішив Верховний Суд
10 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив: касаційну скаргу батька залишити без задоволення. Ухвала Дарницького районного суду та постанова Київського апеляційного суду залишені без змін.
Суд чітко розставив акценти. По-перше, рішення британського суду не позбавляє батька батьківських прав – воно лише встановлює обмежений, але цілком реальний порядок спілкування через відеозв’язок. По-друге, воно не забороняє дитині повертатися до України – просто визначає, що зараз вона живе з матір’ю у Великій Британії.
До слова, паралельно батько намагався через український суд відібрати дитину і повернути її за попереднім місцем проживання. У справі № 753/15349/23 суди всіх трьох інстанцій йому відмовили. Причина проста: виїзд дитини відбувся зі згоди батька, жодного викрадення не було, а проживання з матір’ю у безпечному середовищі під час війни відповідає інтересам дитини.
Кілька практичних моментів
Якщо ви опинилися у схожій ситуації – знайте, що визнання рішення іноземного суду в Україні можливе навіть без прямого двостороннього договору. Працюють два механізми: принцип взаємності за Цивільним процесуальним кодексом України та міжнародні конвенції, які ратифікувала Україна.
Ключове – це звичайне місце проживання дитини. Саме воно визначає, суд якої країни має юрисдикцію. І якщо дитина вже інтегрована в життя іншої країни, українські суди з високою ймовірністю визнають рішення іноземного суду.
А ще – не варто намагатися перетворити процедуру визнання на повторний розгляд спору. Це різні речі. І Верховний Суд у справі № 753/17854/24 ще раз це підтвердив.
