Зловживання процесуальними правами – це не абстрактна юридична категорія, а цілком реальний ризик втратити справу. Саме це сталося з Товариством “Енергетичний завод “Енергетик” у справі №910/15242/25, яку Верховний Суд розглянув 12 серпня 2026 року. Компанія подала два позови з майже однаковими вимогами, сподіваючись, очевидно, підвищити шанси на успіх. Натомість отримала ухвалу про залишення другого позову без розгляду.
Як же так сталося і чому суди розцінили таку поведінку як неприпустиму? Давайте розбиратися.
З чого все почалося
Історія тягнеться ще з 1990 року, коли Виробниче енергетичне об’єднання “Київенерго” уклало з державним підприємством договір на користування електроенергією. Йшлося про майновий комплекс на вулиці Бориспільській, 9 у Києві. Через десятиліття, під час ліквідації цього держпідприємства, енергетичне обладнання – трансформаторні підстанції, високовольтні кабелі – продали на аукціонах.
У 2024 році це майно опинилося у власності ТОВ “Енергетичний завод “Енергетик” (позивач). Логічно, що новий власник захотів укласти договір з оператором системи розподілу – ПрАТ “ДТЕК Київські електромережі”. Але тут виникла перепона: договір на ті самі чотири точки розподілу вже був укладений з попереднім споживачем – ПрАТ “Енергетичний завод “Енергетик”.
Позивач двічі подавав заяви-приєднання до публічного договору: спочатку у вересні 2024 року (заява №11647), а потім у серпні 2025-го (заява №46024). Обидві заяви скасували в електронній системі через неповний пакет документів. Оператор також повідомив, що укласти новий договір можна лише після припинення відносин із попереднім споживачем.
І ось тут починається найцікавіше – власне, те, через що суди згодом заговорили про зловживання процесуальними правами.
Два позови з різницею у чотири дні
У грудні 2025 року позивач подав до Господарського суду міста Києва перший позов (справа №910/15123/25). У ньому він просив визнати недійсним договір між відповідачами та зобов’язати оператора укласти з ним договір на підставі заяви №46024 від серпня 2025 року. Суд відкрив провадження 8 грудня.
Того самого дня – 8 грудня – позивач подав другий позов (справа №910/15242/25). Вимоги – практично ті самі: визнати недійсним договір між відповідачами, зобов’язати укласти договір із позивачем. Єдина відмінність – посилання на іншу заяву, №11647 від вересня 2024 року.
Зверніть увагу на хронологію. Позов на основі пізнішої заяви (серпень 2025) подали першим. А позов на основі більш ранньої заяви (вересень 2024) – другим, через чотири дні. На момент подання другого позову обидві заяви вже існували – жодних нових обставин не виникло.
Чесно кажучи, це виглядає як спроба створити собі “запасний аеродром”. Не вийде з одним позовом – є другий, майже такий самий, але формально інший.
Що сказали суди першої та апеляційної інстанцій
Господарський суд міста Києва ухвалою від 18 березня 2026 року визнав дії позивача зловживанням процесуальними правами та залишив другий позов без розгляду. Північний апеляційний господарський суд 27 травня 2026 року це рішення підтримав.
Логіка судів була такою. Позивач прагнув укласти один договір щодо одного об’єкта. Для цього він подав два позови, змінивши лише номер заяви-приєднання. Але ж сама по собі заява не є предметом спору – ніхто не оскаржує дії оператора щодо конкретної заяви. В обох випадках позивач просив одного й того самого: визнати недійсним договір між відповідачами та зобов’язати укласти договір із ним.
Іншими словами, різні номери заяв не створювали різних спорів. Це був один і той самий правовий конфлікт, просто “запакований” у дві різні обкладинки.
Суди також звернули увагу на систематичність такої поведінки. Позивач подавав ще й інші позови, які перетинались із цим спором, а також клопотання про направлення судового доручення компанії, що взагалі не була учасником справи.
Апеляційний суд окремо підкреслив: якби суди допустили таку практику, позивач міг би подавати безкінечну кількість позовів, просто змінюючи номери заяв. Це паралізувало б роботу суду і створювало б ризик суперечливих рішень щодо одного й того самого договору.
Що вирішив Верховний Суд
Верховний Суд у постанові від 12 серпня 2026 року залишив рішення попередніх інстанцій без змін. І його аргументація заслуговує на увагу кожного, хто хоч раз замислювався над тим, чи можна “підстрахуватися” другим позовом.
Ключовий момент: для визнання дій зловживанням процесуальними правами не потрібна стовідсоткова тотожність позовів. Пункт 2 частини 2 статті 43 Господарського процесуального кодексу України прямо каже: зловживанням є подання декількох позовів із тим самим або аналогічним предметом і з тих самих або аналогічних підстав.
Тобто закон не вимагає, щоб обидва позови були як близнюки. Достатньо, щоб вони були схожими – аналогічними.
Верховний Суд підкреслив: формальна відмінність одного документа чи факту не виключає зловживання, якщо цей документ не створює самостійного спору, а використовується для повторного звернення щодо тих самих правовідносин.
І ще один важливий висновок. Для застосування статті 43 Господарського процесуального кодексу України не потрібно доводити, що позивач намагався маніпулювати автоматизованим розподілом справ між суддями. Подання кількох аналогічних позовів – самостійна форма зловживання. Мета “обрати потрібного суддю” має доводитися лише тоді, коли йдеться про “інші дії”, спрямовані на таку маніпуляцію.
До речі, позивач намагався переконати Верховний Суд, що апеляційний суд не оцінив його доказів щодо кінцевих бенефіціарних власників відповідача. Але Суд резонно зауважив: це стосується суті спору, а не процесуального питання про зловживання. Іншими словами, навіть якщо у відповідача справді є російські власники, це не виправдовує подання двох однакових позовів.
Окремо скаржник посилався на те, що суд першої інстанції не оголосив перерву перед ухваленням рішення, як того вимагає частина 4 статті 233 ГПК. Мовляв, ухвалу проголосили одразу після пояснень сторін – отже, суддя підготував її заздалегідь.
Верховний Суд відхилив цей аргумент. Суддя розглядав справу одноособово – йому не потрібно було радитися з колегами. Клопотання про залишення позову без розгляду надійшло ще 26 лютого, тобто за три тижні до засідання. Часу на ознайомлення було достатньо. А головне – скаржник не пояснив, як саме неоголошення перерви вплинуло на правильність рішення. Частина 2 статті 309 Господарського процесуального кодексу України прямо передбачає: правильне по суті рішення не скасовується з одних лише формальних міркувань.
Кілька практичних уроків
Ця справа – не просто ще одна ухвала в реєстрі. Вона дає зрозумілі орієнтири для бізнесу та юристів.
Перше. Якщо у вас є кілька підстав для позову, які стосуються одного правового конфлікту – об’єднуйте їх в одному провадженні. Подавати їх окремо, сподіваючись, що хоч один “вистрілить”, – ризикована стратегія.
Друге. Формальна відмінність між позовами – скажімо, різні номери заяв чи різні дати документів – не захистить вас від звинувачень у зловживанні. Суди дивляться на суть спору, а не на технічні деталі.
Третє. Не варто думати, що процесуальні порушення з боку суду автоматично скасують рішення. Якщо порушення суто формальне і не вплинуло на результат, його недостатньо для скасування.
І наостанок – мабуть, найголовніше. Судовий процес не лотерея, де можна купити кілька білетів для підвищення шансів. Це механізм вирішення конкретного спору, і спроба запустити його двічі для однієї проблеми – це не креативний підхід, а зловживання процесуальними правами з усіма відповідними наслідками.
