Гуманітарні операції на окупованих територіях: що стоїть за пропозицією Києва після Олешок

Для зв'язку з адвокатом:

Нові гуманітарні операції на тимчасово окупованих територіях Херсонської та Запорізької областей Україна пропонує провести за зразком місії в Олешках. Володимир Зеленський сказав про це журналістам, і в короткій заяві заховано більше юридичних питань, ніж здається на перший погляд.

На поверхні все виглядає просто. Є вдалий приклад, є бажання його повторити. Але між бажанням і самою операцією лежить домовленість зі стороною, яка контролює територію. Це вже зовсім інша площина – не журналістика, а переговори.

Що сказав президент

Зеленський подякував першій леді США Меланії Трамп за розблокування та евакуацію українців з Олешок. За його словами, успіх цієї місії дає надію, що вдасться й наступні подібні кроки.

Питання вже обговорили з головнокомандувачем ЗСУ Михайлом Драпатим. Йшлося про конкретні речі: перелік населених пунктів і кількість людей, яких треба вивезти.

Далі тиша. Ні дат, ні маршрутів, ні посередників. Для цього етапу це нормально: публічність тут шкодить більше, ніж допомагає.

У праві такого терміна немає

Ключовий момент, який варто тримати в голові: словосполучення зі словом операція – це мова дипломатії та військових, а не мова права. У Женевських конвенціях 1949 року й додаткових протоколах до них ви його не знайдете.

Юристи говорять інакше. Є гуманітарна допомога цивільному населенню. Є вільний пропуск вантажів. Є евакуація. Кожне з цих понять має свою статтю й свої умови.

Стаття 23 IV Женевської конвенції вимагає пропускати медикаменти, санітарні матеріали та предмети культу для цивільного населення. Стаття 59 тієї ж конвенції дозволяє допомогу мешканцям окупованої території, якщо їм бракує найнеобхіднішого. Стаття 70 Додаткового протоколу I вимагає швидкого й безперешкодного пропуску такої допомоги. А звичаєва норма 55 зводить усе до формули: сторони конфлікту мають дозволяти і полегшувати прохід гуманітарних вантажів.

Уся складність у слові дозволяти. Дозволяє той, хто тримає територію. Без його згоди гуманітарні операції перетворюються на добрий намір без жодних наслідків. А згода завжди має ціну, і ціна зазвичай політична.

Окремо варто згадати Міжнародний комітет Червоного Хреста. Конвенції дають йому право на власну ініціативу: він може запропонувати свої послуги, і сторони не мають розцінювати це як втручання. Саме нейтральний посередник часто перетворює заяву на графік руху автобусів.

Ще одна тонкість, яку часто пропускають. Сам факт переговорів про евакуацію не означає визнання влади окупанта. Українське законодавство описує тимчасово окуповану територію окремим правовим режимом, і домовленості про вивезення людей цей режим не змінюють. Інакше кажучи, поговорити з комендантом про автобуси – не те саме, що визнати його владу законною.

Евакуація і переміщення: тонка межа

Стаття 49 IV Женевської конвенції забороняє вивезення і депортацію цивільного населення з окупованої території. Виняток один: евакуація заради безпеки людей або з невідкладних військових причин. І то тимчасово, з правом повернутися, щойно бойові дії припиняться.

Той самий автобус може везти людей у безпечне місце, а може – у невідомому напрямку. Різниця не в транспорті й не в гаслах на борту. Різниця в деталях: чи є добровільна згода людини, чи зберігається можливість повернутися, хто фіксує списки й куди вони потім потрапляють.

А якщо людина погоджується тому, що їй просто не залишили вибору? Ось тут і починається робота юристів, спостерігачів і міжнародних організацій. Формальна згода ще не означає справжньої.

Римський статут додає ваги цій темі. За статтею 8 депортація або незаконне переміщення населення є воєнним злочином. Тому кожен список евакуйованих згодом може стати доказом. Іноді у справі проти однієї сторони, іноді – проти іншої.

Історія вже давала підказки. Маріупольські коридори 2022 року зривалися не через брак бажання, а через брак гарантій. Домовленість, яку не підкріплює ніхто ззовні, легко скасувати одним наказом. Саме тому в Олешках спрацював не коридор, а конкретна домовленість про конкретних людей.

Чому кейс Олешок став винятком

Успіх місії пояснюють кількома речами. Вузька мета: не широкий коридор, а визначена група людей. Тихий канал комунікації, без пресконференцій на старті. І посередництво третьої сторони, яка має вагу саме для тієї сторони, що тримає територію.

Ймовірно, зіграла роль і особиста участь першої леді США. Такі канали не мають процесуальних документів і не передбачені жодною конвенцією. Зате вони працюють там, де офіційні ноти роками лежать без відповіді.

Слабке місце в іншому. Якщо механізм тримається на неформальній згоді, він погано масштабується. Для кількох десятків людей достатньо одного дзвінка. Для 5000 потрібні ООН, Червоний Хрест, письмові гарантії безпеки й протокол на кожен етап.

З іншого боку, у неформальних каналів є зворотний бік. Вони не створюють ані прецеденту для наступних міст, ані механізму оскарження. Людина, яку не внесли до списку, не має куди звернутися.

Тому говорити про нові гуманітарні операції як про щось технічне поки що рано. Поки що є прецедент, а не процедура.

Список, кількість, маршрути

Розмова з головнокомандувачем ЗСУ виглядає логічно. Перелік населених пунктів і кількість людей – не бюрократія, а вихідні дані для розрахунку.

Скільки треба автобусів. Скільки годин має бути відкритий коридор. Які ділянки дороги прострілюються і вдень, і вночі. Хто гарантує тишу саме в ці години.

Кількість визначає формат. Дві-три сотні людей можна вивезти силами однієї домовленості. Тисячі вимагають іншого рівня: мандат ООН, присутність спостерігачів, перевірка маршруту наперед.

Хтось має перевірити документи на посадці. Не для того, щоб когось відсіяти, а щоб потім було кому відповісти на просте питання: скільки людей зайшло в автобус і скільки вийшло на іншому боці.

Чому перелік не публікують? Бо названі села одразу стають мішенню. І ще тому, що публічний список – це публічні очікування, а зірвана обіцянка коштує дорожче за мовчання.

Окремо постає питання статусу тих, хто виїде. Це не просто люди з валізами. Це майбутні внутрішньо переміщені особи з усіма наслідками: реєстрація, виплати, житло, документи. Українське законодавство цю процедуру описує, але на практиці кожен такий виїзд додає роботи і військовим, і соціальним службам.

За чим стежити

Оцінювати подібні ініціативи краще не за заявами, а за кількома ознаками:

  • чи названі критерії відбору населених пунктів;
  • чи допущені до процесу нейтральні посередники – МКЧХ, ООН, ОБСЄ;
  • чи зафіксовано право людини повернутися додому;
  • чи немає перевірок і фільтрації на виїзді;
  • чи оприлюднені цифри: скільки вивезли і скільки відмовилися.

Кожен пункт звучить сухо. Але саме з них складається різниця між порятунком і депортацією.

І тут важливий момент. Росія теж може назвати евакуацією те, що нею не є. Вивезення в глиб окупованих територій, паспортизація, тиск на родини – усе це вже було, і не раз. Тому сам факт узгодженої операції ще нічого не гарантує. Гарантує лише прозорість, яку можна перевірити.

Що далі

Одна заява не створює механізму. Потрібна згода сторони, яка контролює територію. Потрібні посередники, яким довіряють обидві сторони. Потрібна готовність приймати людей без попередніх умов і без анкет.

Ціна питання не в тому, чи відбудуться гуманітарні операції. Ціна в тому, чи вдасться зробити їх прозорими, чи зможуть журналісти й спостерігачі перевірити кожен крок, і чи повернеться додому хоча б одна людина з того списку, який зараз лежить на столі.

Консультация

Форма обращения к адвокату

Для зв'язку з адвокатом: