Колабораційна діяльність – це не просто рядок із Кримінального кодексу, а цілком реальні історії й абсолютно реальні вироки. 5 серпня 2026 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду поставила крапку в справі № 201/10481/23. Вирок – 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна – залишився без змін. Засуджений – колишній правоохоронець, який добровільно став «головою адміністрації» окупованого Маріуполя.
Що сталося в окупованому Маріуполі
Уявіть собі: місто під окупацією, зруйнована інфраструктура, мешканці без зв’язку з Україною. І в цей момент з’являються люди, яким окупаційна влада пропонує керівні посади в новостворених незаконних органах. Хтось відмовляється. А хтось – погоджується.
За матеріалами справи, громадянин України, колишній виконувач обов’язків начальника Маріупольського міського відділу міліції, 23 січня 2023 року обійняв посаду так званого «голови адміністрації м. Маріуполя ДНР». Ішлося про незаконний орган влади, створений окупаційною адміністрацією держави-агресора на тимчасово окупованій території Донецької області.
Суд встановив: обвинувачений діяв умисно, за попередньою змовою групою осіб. До цієї групи входили невстановлені працівники правоохоронних, контролюючих та судових органів, які перейшли на бік ворога. Коло його повноважень як «голови» виявилося широким: організація роботи окупаційної адміністрації, призначення кадрів, управління захопленим комунальним майном міста.
І ось тут – важливий момент. Обвинувачений не просто тихо зайняв посаду. Він публічно, в прямому ефірі російського телеканалу «Росія 24», дав інтерв’ю тривалістю понад шість хвилин. Розповів про своє бачення розвитку окупованого Маріуполя, про власну роль у цьому процесі, про «допомогу» з боку керівництва рф та так званої «ДНР». Саме цей відеозапис став одним із ключових доказів у справі.
Перша інстанція та апеляція: що вирішили суди
Соборний районний суд м. Дніпра вироком від 3 листопада 2025 року визнав чоловіка винним за ч. 2 ст. 28 та ч. 5 ст. 111-1 Кримінального кодексу України. Якщо говорити простою мовою: колабораційна діяльність, вчинена за попередньою змовою групою осіб, а саме – добровільне зайняття посади в незаконному органі влади на окупованій території.
Базове покарання склало 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна та позбавленням права обіймати певні посади на 10 років. Але на цьому все не закінчилося. Засуджений уже мав невідбуте покарання за попереднім вироком – ч. 1 ст. 258-3 Кримінального кодексу України, тобто участь у терористичній організації. Суд застосував ч. 1 ст. 71 КК України (часткове приєднання невідбутої частини покарання за сукупністю вироків), і остаточний строк сягнув 15 років.
Дніпровський апеляційний суд 22 квітня 2026 року залишив вирок без змін. Після цього захисник подав касаційну скаргу.
На чому наполягав захист
Адвокат вибудував лінію захисту на кількох ключових аргументах. По-перше, недоведеність добровільності – мовляв, не виключено, що на чоловіка чинили тиск. По-друге, неможливість перевірити достовірність інформації з інтернет-сторінок – адже доступ до російських ресурсів в Україні заблокований. По-третє, порушення правил підслідності: на думку захисту, розслідуванням мали займатися органи безпеки, а не Державне бюро розслідувань.
Окремо захисник указував на процесуальні порушення: непроведення підготовчого судового засідання, відсутність належного повідомлення обвинуваченого про кримінальне переслідування, неефективний захист на стадії досудового розслідування. Також сторона захисту наполягала, що обвинувальний акт не можна було призначати до розгляду одночасно з вирішенням питання про спеціальне судове провадження.
Звучить переконливо? Можливо, на перший погляд. Але давайте подивимося, що на це відповів Верховний Суд.
Чому Верховний Суд відхилив касацію
Колегія суддів пройшлася по кожному аргументу – і по кожному дала вмотивовану відповідь.
Щодо добровільності. Суд указав на просту логіку: зайняття посади такого рівня неможливе без попереднього планування й домовленості з окупаційною владою. Призначення відбулося через офіційний указ так званого т.в.о. голови «ДНР» від 23 січня 2023 року. А поведінка обвинуваченого під час інтерв’ю «Росія 24» – спокійна, упевнена, без жодних ознак примусу – красномовно свідчила про добровільність. До речі, матеріали провадження взагалі не містять будь-яких відомостей про застосування до нього фізичного чи психічного тиску.
Щодо доказів з інтернету. Верховний Суд послався на стандарти, викладені в Протоколах Берклі, визнаних Управлінням ООН. Правоохоронці провели огляди публікацій через мережу Інтернет і здійснили цифрове збереження інформації у спосіб, що гарантує її справжність, доступність та ідентичність. У справі немає жодних відомостей про фальсифікацію чи навмисне спотворення даних.
Щодо підслідності – тут ситуація виявилася навіть простішою, ніж здавалося. Кримінальне провадження щодо обвинуваченого виділили з більшого провадження, яке охоплювало й інших правоохоронців Маріуполя, котрі перейшли на бік ворога. А відповідно до ст. 216 Кримінального процесуального кодексу України, слідчі ДБР розслідують злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів. Тож підслідність визначили абсолютно правильно.
Верховний Суд відхилив і аргумент про неможливість одночасного вирішення питання про спеціальне провадження та призначення обвинувального акта до розгляду. Таке поєднання не є порушенням, яке вплинуло б на законність вироку.
Спеціальне судове провадження: коли судять заочно
Це, мабуть, найцікавіший аспект справи. Судовий розгляд відбувався без присутності обвинуваченого – він перебував на тимчасово окупованій території й ухилявся від явки. Сама по собі процедура in absentia не суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини у справі «Sanader v. Croatia» ще у 2015 році зазначив: заочне провадження стає порушенням лише тоді, коли засуджений згодом не може домогтися нового розгляду по суті.
В українському ж законодавстві такий механізм передбачено. Повідомлення обвинуваченого здійснювалися через публікації в газеті «Урядовий кур’єр» та на офіційних сайтах – як того вимагає абзац 6 ч. 3 ст. 323 КПК України. І що важливо: навіть після завершення строків на оскарження засуджений не позбавлений права подати скаргу з клопотанням про поновлення строків, якщо причини його неявки дійсно виявляться поважними.
Щодо неефективного захисту – і цей аргумент не знайшов підтвердження. На стадії досудового розслідування інтереси обвинуваченого представляла адвокат за призначенням, її дії не містили порушень. Згодом, після зміни підсудності, відбулася заміна захисника, і вже новий адвокат активно подавав і апеляційну, і касаційну скарги. Верховний Суд окремо зауважив: апеляційна інстанція не зобов’язана повторно досліджувати докази лише через те, що сторона захисту не погоджується з їхньою оцінкою. Для цього потрібна сукупність двох умов – відповідне клопотання плюс доведена неповнота або порушення під час первинного дослідження. У матеріалах справи такого обґрунтованого клопотання не виявилося.
Покарання без компромісів
Призначаючи покарання, суди врахували ступінь тяжкості злочину (тяжкий, за ст. 12 КК України), його спрямованість проти основ національної безпеки України, наявність попередньої судимості за участь у терористичній організації. Єдиною обтяжуючою обставиною став рецидив злочинів. Пом’якшуючих обставин суди не встановили – і дані про особу обвинуваченого не стали підставою для зниження покарання.
Надто великою є суспільна небезпека злочинів проти основ національної безпеки, щоб говорити про поблажливість. Призначене покарання, як зазначив Верховний Суд, перебуває в межах дискреційних повноважень суду, відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості.
Колегія суддів підкреслила те, про що часто забувають: касаційний суд не досліджує докази, не встановлює нових обставин і не переоцінює достовірність уже дослідженого. Його завдання – перевірити правильність застосування норм матеріального та процесуального права. І в цій справі таких помилок виявлено не було. Жоден із доводів касаційної скарги не вказав на істотне порушення, яке могло б поставити під сумнів обґрунтованість рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
