Межі апеляційного перегляду – це не бюрократична дрібниця, а одна з фундаментальних гарантій справедливого правосуддя. Коли апеляційний суд про них забуває, наслідки можуть бути серйозними. Саме така ситуація склалася у справі № 160/10192/21, де Верховний Суд 17 квітня 2026 року скасував постанову Третього апеляційного адміністративного суду. Причина? Суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги та розглянув підстави позову, яких позивач навіть не заявляв.
Давайте розберемося, що сталося – і чому ця справа важлива для кожного, хто стикається з адміністративним судочинством.
Звільнення, яке стало початком судового марафону
Історія почалася з поліцейського (у судових документах він фігурує як ОСОБА_1), якого звинуватили у систематичній відмові виконувати службові обов’язки. За даними Департаменту патрульної поліції, поліцейський з лютого 2021 року раз за разом відмовлявся заступати на службу після цільових інструктажів. Роботодавець зафіксував це численними актами та рапортами – загалом понад двадцятьма документами за період із середини лютого до кінця квітня.
У лютому 2021 року призначили службове розслідування. Дисциплінарна комісія дійшла висновку: старший сержант заслуговує на звільнення. І в травні 2021 року його справді звільнили зі служби в поліції на підставі пункту 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».
Поліцейський із цим не погодився і пішов до суду. Позовні вимоги були типовими для такої категорії справ: визнати накази протиправними, поновити на посаді, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Перше коло: окружний суд – за, апеляція – проти
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у липні 2022 року став на бік позивача. Підстава: до складу дисциплінарної комісії, на думку суду, входили зацікавлені особи, що ставило під сумнів об’єктивність розслідування. Суд поновив поліцейського на посаді та стягнув на його користь середній заробіток.
Департамент патрульної поліції подав апеляційну скаргу. І Третій апеляційний адміністративний суд у жовтні 2022 року рішення першої інстанції скасував, у позові відмовив. Апеляція виснувала, що дисциплінарний проступок справді мав місце, а склад комісії був законним.
Далі втрутився Верховний Суд. У листопаді 2023 року він скасував постанову апеляції і направив справу на новий розгляд. Логіка була такою: апеляційний суд дійшов протилежних висновків на підставі тих самих доказів, що й перша інстанція, але самі докази при цьому не дослідив. А це порушення статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України.
Друге коло – і нова підстава для перемоги позивача
При новому розгляді Третій апеляційний адміністративний суд у березні 2024 року виніс постанову, якою змінив мотивувальну частину рішення першої інстанції, але в цілому залишив його без змін. Поліцейський знову виграв.
Але мотивація цього разу була геть іншою. Апеляційний суд не підтримав аргумент про упередженість комісії – навпаки, визнав, що комісію сформовано без порушень. Натомість суд сам знайшов нову підставу для задоволення позову: за його логікою, відповідач вийшов за межі призначеного службового розслідування.
Чесно кажучи, логіка була досить оригінальною. Суд вирішив, що раз службове розслідування призначили на підставі рапортів від 15 лютого 2021 року, то воно могло стосуватися лише подій з 13 по 15 лютого. А рапорти за період аж до 18 квітня – це вже інші факти, які потребували б окремого розслідування. Через це всі докази, зібрані дисциплінарною комісією, суд визнав такими, що не можуть бути підставою для відповідальності.
Що не так із таким підходом
Проблема в тому, що позивач ніколи не посилався на «вихід за межі службового розслідування» у своєму позові. Його аргументи були зовсім іншими: неповідомлення про розслідування, позбавлення права надати пояснення, упередженість членів комісії, порушення строків розслідування, відсутність складу проступку. Жодного слова про межі предмета розслідування.
Так само й апеляційна скарга Департаменту стосувалася лише одного питання – законності складу дисциплінарної комісії. І більше нічого.
І тут на сцену виходить стаття 308 Кодексу адміністративного судочинства України. Частина перша цієї статті встановлює правило: суд апеляційної інстанції перевіряє рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частина п’ята додає: апеляційний суд не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.
Колегія суддів Верховного Суду звернула увагу: апеляційний суд фактично вийшов за межі апеляційного перегляду. Він розглянув те, про що сторони не сперечалися, і поклав це в основу свого рішення. Іншими словами, суд «додумав» за позивача підставу позову.
К слову, Верховний Суд послався на цілу низку своїх попередніх постанов, де вже висловлювалася аналогічна позиція: від 07 березня 2024 року у справі № 420/1738/23, від 10 жовтня 2023 року у справі № 520/12550/21, від 19 вересня 2019 року у справі № 0440/6027/18 та інших. У всіх цих рішеннях проводиться одна думка: межі апеляційного перегляду – це процесуальний імператив, а не побажання законодавця.
Виняток справді існує: суд може вийти за межі доводів скарги, якщо виявить порушення, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Але в цій справі таких обставин Верховний Суд не побачив.
Тут важливий момент. Сама по собі ідея про те, що дисциплінарна комісія могла вийти за межі розслідування, – не позбавлена сенсу. Відповідач, до речі, у касаційній скарзі наполягав, що йшлося про триваючий проступок, а не про окремі епізоди. Але суть не в цьому. Суть у тому, що апеляційний суд не мав права самостійно вишукувати нові підстави позову замість позивача. Це пряме порушення статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України.
Що далі
Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду і направив справу на новий розгляд – уже втретє. Постанова є остаточною.
Для апеляційного суду це означає повернення до вихідної точки: перевірити рішення першої інстанції строго в межах доводів скарги Департаменту. Тобто з’ясувати, чи законно сформували дисциплінарну комісію, і нічого більше.
Цей кейс – хороше нагадування для юристів-практиків. Межі апеляційного перегляду – не абстрактна теорія, а реальний процесуальний фільтр, порушення якого тягне скасування рішення. Сторонам варто якомога ретельніше формулювати підстави позову ще в суді першої інстанції – те, чого ви туди не заклали, апеляція за вас не домалює.
А для поліцейського судова епопея триває. За рішенням першої інстанції його вже поновили на посаді, і Департамент безуспішно намагався зупинити виконання цього рішення – ухвалою від 12 серпня 2024 року Верховний Суд відмовив у задоволенні відповідної заяви. Тепер слово знову за апеляцією, і цього разу їй доведеться грати строго за правилами, не виходячи за межі апеляційного перегляду.