Підсудність справ з іноземним елементом – це не просто теоретичне питання. Уявіть: ви позичили гроші іноземній компанії, у договорі чітко прописали – спори вирішує український суд. А коли дійшло до справи, вам кажуть: ні, український суд тут не допоможе, їдьте до Чехії. Саме з такою ситуацією зіткнувся позивач у справі, яку нещодавно розглянув Верховний Суд. І його історія – чудова нагода розібратися, як це працює на практиці.
Що сталося: 15 мільйонів крон і чеська компанія
У травні 2015 року громадянин України уклав договір позики з чеською фірмою TREASUPER s.r.o. Сума – 14 962 000 чеських крон. За курсом це приблизно 600 тисяч доларів, тож ідеться про геть не символічні гроші.
Сторони прописали в договорі пункт 6.2, згідно з яким усі спори має розглядати Червонозаводський районний суд міста Харкова за законодавством України. Здавалося б, усе логічно: позивач живе в Харкові, гроші давав з України, тож і судитися зручніше вдома. Ніхто не хоче їхати за кордон, наймати там адвокатів і розбиратися в чужому процесуальному праві.
Але коли в грудні 2019 року він подав позов про стягнення заборгованості, все пішло не за планом.
Перша інстанція сказала «так», апеляція – «ні»
Основ’янський районний суд Харкова у квітні 2024 року став на бік позивача. Стягнув із чеської компанії всю суму боргу й відмовив у зустрічному позові – відповідач просив визнати частину правочину недійсною.
Чеська фірма не погодилася й пішла до апеляції. І тут усе перевернулося.
Харківський апеляційний суд 17 листопада 2025 року скасував рішення першої інстанції та закрив провадження. Причина? Суд послався на пункт 5 статті 48 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах. Логіка така: спір мають вирішувати чеські суди, бо відповідач зареєстрований у Чехії.
Але апеляція пішла ще далі. Суд заявив: договір позики фіктивний, насправді це корпоративний спір. Адже позивач був учасником тієї самої чеської компанії, і перераховані гроші слід вважати внеском до статутного капіталу. А отже, справу ще й мають розглядати в господарському, а не цивільному суді.
Що сказав Верховний Суд: юрисдикція понад усе
Позивач подав касаційну скаргу – і не дарма. Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду частково погодився з його доводами.
Головний висновок: провадження у справі справді треба закрити, але мотиви мають бути іншими. Ключове питання тут – підсудність справ з іноземним елементом. І відповідь на нього дає не лише Цивільний процесуальний кодекс України, а й міжнародні договори.
Стаття 497 ЦПК України каже прямо: підсудність визначається кодексом, законом або міжнародним договором. Якщо є чинний міжнародний договір – саме він має пріоритет. Це підтверджують і Конституція України (стаття 9), і Закон України «Про міжнародні договори України» (статті 15 та 19). Іншими словами, коли національний закон суперечить міжнародному договору, працює договір.
Між Україною та Чехією з 2001 року діє Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах. Його пункт 5 статті 48 встановлює чітке правило: спори з договорів розглядає суд тієї країни, де проживає, перебуває чи знаходиться відповідач. TREASUPER s.r.o. – чеська компанія, отже, суд має бути чеським.
А як же домовленість про український суд?
Позивач наполягав: ми ж у договорі прямо написали – суд у Харкові. Невже це нічого не означає?
Верховний Суд пояснив важливий нюанс. Пункт 1 статті 48 Договору дозволяє сторонам обирати законодавство, яким регулюються їхні договірні відносини. Можна домовитися, що до договору застосовується українське право. Але вибір застосовного права і вибір суду – це різні речі.
А пункт 5 тієї ж статті встановлює виключну підсудність за місцем знаходження відповідача. І жодних винятків для договірної підсудності він не передбачає. Схожий висновок Верховний Суд уже робив у постанові від 18 липня 2019 року у справі № 161/12681/16-ц.
Тож навіть якщо ви напишете в договорі «спори вирішує український суд», а міжнародний договір каже інакше – працюватиме саме договір.
Помилка апеляції, яку виправила касація
А от міркування апеляційного суду про фіктивність договору позики та корпоративний характер спору Верховний Суд визнав відверто помилковими. Логіка тут залізна: якщо справа взагалі не підсудна українським судам, то які можуть бути оцінки дійсності правочину? Суд не може давати правову оцінку тому, на що в нього немає юрисдикції.
Тому Верховний Суд змінив ухвалу апеляції – прибрав із мотивувальної частини всі висновки про удаваність договору і корпоративний спір. А решту залишив без змін: провадження закрито. Колегія суддів керувалася статтями 400, 409, 412 і 416 ЦПК України.
Практичний урок для бізнесу
Ця справа – наочне нагадування: підсудність справ з іноземним елементом не можна визначати лише за текстом договору. Перед тим як підписувати контракт з іноземною компанією, варто перевірити кілька речей.
По-перше, чи є між Україною та країною вашого партнера міжнародний договір про правову допомогу. По-друге, що саме він каже про підсудність. По-третє, чи маєте ви право взагалі домовлятися про український суд.
Коли такого договору немає – працює стаття 76 Закону України «Про міжнародне приватне право». Вона дозволяє сторонам письмово визначати підсудність. Але якщо договір є – його норми переважають, і тут уже нічого не вдієш.
Чесно кажучи, ситуація не надто зручна для українських кредиторів. Судитися в Чехії – це дорожче, довше і складніше. Але міжнародні зобов’язання України мають виконуватися, це базовий принцип, без якого міжнародне право просто не працює.
До речі, угода про застосування українського законодавства до договору залишається дійсною. Тобто чеський суд, якщо до нього дійде справа, мав би застосовувати українське право. Це важливий нюанс, про який часто забувають.
І ще один момент. Верховний Суд у цій справі фактично підтвердив: навіть коли є сумніви щодо природи правочину, спочатку треба визначитися з юрисдикцією. Якщо український суд не компетентний розглядати спір, він не повинен давати жодних оцінок по суті. Це правило працює на захист обох сторін: ніхто не отримає правових висновків від суду, який не мав права їх робити.
Тож історія з 15 мільйонами крон закінчилася для позивача не так, як він сподівався. Йому доведеться шукати справедливості в чеському суді. А для решти з нас це – привід ще раз уважно перечитати міжнародні договори, перш ніж покладатися на пункт про підсудність у контракті.
