Полон, що не вміщається в слово «важкий»: історія майора Павла Матіяша

Для зв'язку з адвокатом:

Полон для офіцера почався не з бою, а з наказу. У травні 2022 року вище військове керівництво наказало маріупольському гарнізону вийти з території «Азовсталі», щоб зберегти життя українських воїнів. Серед тих, хто виконав цей наказ, був майор Павло Матіяш. Його розповідь – рідкісний погляд зсередини на те, як працює російська машина утримання і де саме в ній ламаються міжнародні правила.

Коли читаєш такі свідчення, мимоволі ловиш себе на думці: а що я взагалі знаю про те, як облаштована неволя? Не за підручником, а на практиці. Далі – без прикрас.

Наказ, який зберіг життя і забрав свободу

Травень 2022-го. Маріуполь майже зруйнований, «Азовсталь» тримається на межі. Командири ухвалюють рішення, яке важко назвати перемогою, але й поразкою воно не було. Бійці виходять із заводу, і з цієї миті їхній статус змінюється: вони стають військовополоненими.

Серед тих, хто вийшов, були бійці «Азову», морські піхотинці, прикордонники, медики. Різні підрозділи, різні звання, одна доля на всіх.

Тут важливий момент, який часто випадає з розмов. Військовополонений – не злочинець. Це комбатант, який потрапив у руки ворога, і відтепер його життя захищає не сила, а право. Третя Женевська конвенція 1949 року прямо забороняє катування, жорстоке поводження і будь-яке посягання на гідність. Стаття 13 говорить про гуманне поводження без жодних винятків. Стаття 17 – про заборону фізичного чи психічного примусу. Стаття 25 – про умови утримання, які не повинні шкодити здоров’ю.

Звучить сухо, правда? А тепер уявіть, що кожен із цих пунктів – це чиєсь конкретне життя. І чиясь конкретна камера без вікон.

Міжнародне гуманітарне право не розглядає здачу в полон як щось ганебне. Навпаки, воно виходить із простої думки: життя комбатанта варте того, щоб його зберегти, навіть коли опір уже не має сенсу. Саме тому статус військовополоненого існує окремо від статусу злочинця.

Оленівка: відчуття, що час повернув назад

«Нас привезли до Оленівки, і там вперше у житті я задумався, у якому сторіччі ми живемо», – згадує Павло. За його словами, було повне відчуття, ніби машина часу перенесла їх у сталінські табори. Розум відмовлявся сприймати, що перед ними сучасні люди, а не примітивні кати з далекого минулого.

Оленівка – не просто черговий пункт на карті. Це колонія в окупованій частині Донеччини, яка стала місцем масової загибелі українських військовополонених у ніч на 29 липня 2022 року. Тоді загинули десятки людей. Точні цифри досі встановлюють, і кожна з них – це чиясь родина, яка чекала дзвінка.

Для родин загиблих досі відкрите питання, хто саме віддав наказ і хто виконував. Міжнародні експертизи тривають, а свідчення тих, хто вижив, збирають по крихтах.

Після того, що Павло називає підлим вбивством азовців, він зрозумів: полон буде важким. Та помилився. «Важким» – це занадто м’яке формулювання порівняно з тим, що їм довелося витримати.

Три доби в вантажівці

З Оленівки Павла разом із побратимами везли три дні. У вантажівці. Руки й ноги перемотані скотчем, жодного разу не дали сходити до вбиральні.

Важко навіть уявити, що відбувається з людиною за такий час. Тіло терпне, кров сповільнюється, спрага стає нав’язливою. А думки зосереджуються на одному: витримати. Не зламатися, не втратити себе.

Потім був Борисоглєбськ. Це вже Росія, Воронезька область. Зона особливого режиму – так у російській системі називають колонію для тих, кого вважають особливо небезпечними. Після прибуття наказ роздягнутися. Далі розподіл по камерах, у які не проникало сонячне світло.

І холод. Перше справжнє випробування на новому місці. Не голод, не допити. Саме холод, від якого немає порятунку.

Чому холод – не «побутова дрібниця»

Ми звикли сприймати холод як щось тимчасове. Вдома можна вдягнути светр, зробити чай, загорнутися в ковдру. У камері без світла й без тепла такої опції немає.

Уявіть собі ніч у приміщенні, де температура тримається близько нуля, а замість матраца – бетон. Ранок настає не тому, що посвітлішало, а тому, що хтось відчинив двері.

За Женевською конвенцією держава, яка утримує військовополонених, зобов’язана забезпечити їм одяг, що відповідає клімату, і опалення приміщень. Стаття 27 говорить про це прямо. Стаття 29 – про достатню площу, світло і повітря. Коли цих умов немає, йдеться не про «погані умови» в побутовому сенсі. Йдеться про порушення міжнародного гуманітарного права.

Є ще один пункт – медична допомога. Статті 30 і 31 вимагають, щоб пораненим і хворим полоненим надавали лікування без жодної дискримінації. На практиці це означає, що відсутність лікаря в колонії – не «складнощі з персоналом», а прямий обов’язок держави, який вона не виконала.

Далі постає питання, яке не має гарної відповіді. Що робити з країною, яка системно нехтує цими нормами? Санкції, трибунали, ордери на арешт – усе це працює повільно. А людина в камері без світла живе вже зараз.

Люди за списками на обмін

Історія Павла Матіяша – не поодинокий випадок. За нею стоять тисячі українських військовополонених, які пройшли через Оленівку, через російські колонії, через етапи й фільтраційні табори. Кожен із них – окрема справа, яку колись доведеться розглядати.

Міжнародний кримінальний суд уже визнав, що воєнні злочини проти військовополонених є частиною ширшої картини. Римський статут, стаття 8, перелічує катування, нелюдське поводження і незаконне позбавлення волі як окремі склади злочинів. Це не абстрактні формулювання. За кожним – конкретні епізоди, дати, свідчення.

Юриспруденція – це про документи. А розповідь Павла – про людей, які в тих документах фігурують як абстракції. Поки що.

Ось чому такі свідчення важливі не лише для історії. Кожна деталь – час, місце, імена тих, хто віддавав накази, – стає цеглиною в майбутній справі. Без них будь-який трибунал залишиться гарною декларацією.

Історія Павла – це не про жалощі. Це про те, що людина здатна витримати, і про те, що право існує саме для таких моментів, коли сили вже немає, а захист потрібен.

Саме тому слово «полон» починає звучати інакше. За ним ховається конкретний досвід: холод у камері, скотч на руках, три доби без вбиральні, відчуття, що опинився в іншому столітті. І те, як людина після цього знаходить у собі сили говорити.

Ось що варто тримати в голові, коли наступного разу побачите новину про черговий обмін. За кожним списком – люди з іменами, обличчями і своєю історією, яку не вміщає жодна графа в документі.

Консультация

Форма обращения к адвокату

Для зв'язку з адвокатом: