Російська атака на редакцію телеканалу «Ми-Україна» вдень 8 вересня стала черговим порушенням законів війни. Посол ЄС Катаріна Матернова назвала цей удар обурливим і опублікувала фото з місця події. Її заява сколихнула не лише журналістську спільноту – вона змусила вкотре замислитися, чи справді міжнародне право здатне зупинити того, хто свідомо б’є по цивільних.
Коли ракета влучає в приміщення, де журналісти просто роблять свою роботу, це не «прикрий інцидент». Це свідомий акт, який має абсолютно конкретну юридичну кваліфікацію. Давайте розберемося, чому такі дії неможливо списати на туман війни і як на них реагує європейська спільнота.
Чому удар по редакції – це не просто новина, а злочин
Міжнародне гуманітарне право, яке часто називають правом збройних конфліктів, проводить чітку межу. Комбатанти – це законна ціль. Цивільні особи та об’єкти – ні. Журналісти, якщо вони не беруть безпосередньої участі у бойових діях, належать до цивільного населення. Їхні редакції, студії, навіть автівки з пресою на борту – це цивільні об’єкти. Стаття 79 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій прямо захищає журналістів, які перебувають у небезпечних професійних відрядженнях у зонах конфлікту.
Уявіть: ви працюєте в офісі, ведете прямий ефір, у сусідній кімнаті колеги монтують сюжет. А потім – вибух. І це не поле бою, не військова база, не командний пункт. Це звичайний робочий простір, де немає жодної легітимної військової цілі. Саме на цьому й наголосила пані Матернова: «Редакції – не поле бою». Її слова – це не просто дипломатична риторика. Це пряма вказівка на порушення принципу розрізнення, одного з наріжних каменів права війни.
Крім того, якщо удар завдається по цивільному об’єкту навмисно, це підпадає під визначення воєнного злочину. Стаття 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду відносить до таких злочинів умисне спрямування атак на цивільне населення або окремих цивільних осіб, які не беруть участі у воєнних діях. Тут важливий момент: для кваліфікації не потрібно чекати, доки завершиться війна. Кожен такий епізод вже зараз стає частиною майбутньої доказової бази.
Як саме ЄС перетворює осуд на дію
Заява Катаріни Матернової не обмежилася лише словами співчуття. Вона одразу пов’язала цю атаку з практичним кроком – рішенням Єврокомісії схвалити запит України на закупівлю перехоплювачів для систем Patriot. Фінансування відбувається в межах так званого Ukraine Support Loan – кредитного механізму, підкріпленого доходами від заморожених російських активів. Ідеться про близько 3,2 мільярда євро.
Тут варто пояснити юридичну конструкцію, яка виглядає витончено і водночас цілком законно. Пряма конфіскація суверенних активів іншої держави – річ майже неможлива в мирному міжнародному праві через принцип імунітету. Однак ЄС пішов іншим шляхом: активи залишаються заблокованими, а отриманий від них прибуток – наприклад, відсотки – можна використовувати для підтримки України. По суті, гроші, які мали б працювати на російську економіку, тепер працюють на посилення української протиповітряної оборони.
Сам Ukraine Support Loan – це не грант, а позика. Але обслуговування цієї позики покладається не на український бюджет, а на ті самі «заморожені» надходження. Тобто фінансовий тягар для України мінімальний, а юридичні ризики для ЄС прораховані. Такий підхід дозволяє уникнути довгих судових спорів і водночас дає реальний інструмент зміцнити ППО – на тлі ранкової атаки на редакцію це рішення виглядало майже символічно.
Чому захист журналістів – це тест на цивілізованість
Західні правники часто повторюють: рівень безпеки журналістів під час війни прямо пропорційний тому, наскільки суспільство готове відстоювати принципи права навіть у найтемніші часи. Коли країна-агресор безкарно розстрілює телевежу чи редакцію, міжнародна спільнота отримує сигнал – правила більше не працюють.
Але чи справді не працюють? Міжнародні трибунали, такі як МКС, вже довели, що здатні притягати до відповідальності високопосадовців за злочини, скоєні під час конфліктів. І кожен новий випадок атаки на журналістів не залишається непоміченим: правозахисні організації фіксують координати, час, свідчення. У майбутньому ці дані можуть лягти в основу обвинувальних висновків.
До речі, чи можна притягнути до відповідальності безпосереднього виконавця? Теоретично так, але на практиці це складніше. Набагато реальніший шлях – командна відповідальність. Якщо буде доведено, що вище керівництво віддавало накази або свідомо не запобігало таким ударам, воно може опинитися на лаві підсудних. Тому кожна заява на кшталт тієї, що зробила посол ЄС, – це не просто політичний жест. Це фіксація позиції: ми бачимо, ми кваліфікуємо, ми не відвертаємо очей.
Можна довго сперечатися, чи зупинить це ракети завтра. Але без такої фіксації не буде правосуддя післязавтра. Європа обрала шлях, у якому дипломатичний осуд негайно конвертується в конкретні правові й фінансові рішення. І саме тому атака на редакцію «Ми-Україна» стала не лише трагедією для колективу, а й точкою, де міжнародне право демонструє: журналісти не повинні бути мішенню, і за кожним таким ударом неодмінно настане реакція.
