Відповідальність посадових осіб банку за ризикові рішення, що призвели до банкрутства, – саме навколо цього точиться багаторічний спір у справі № 910/12930/18. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб вимагає від двадцяти колишніх керівників ПАТ «Комерційний банк «Даніель» понад 1,127 мільярда гривень. І 4 червня 2026 року Верховний Суд уже вдруге повернув цю справу на новий розгляд.
Історія почалася ще у 2014 році, коли Національний банк України відкликав у банку «Даніель» ліцензію та розпочав процедуру ліквідації. Тоді з’ясувалося: зобов’язання банку перед кредиторами сягають 683 мільйонів гривень, а реальна вартість його активів – лише близько 97 мільйонів. Різниця більш ніж разюча, погодьтеся.
У чому суть претензій Фонду
Фонд гарантування вкладів стверджує: протягом 2012-2013 років керівництво банку свідомо проводило вкрай ризиковану кредитну та інвестиційну політику. Банк масово скуповував так звані «сміттєві» цінні папери – облігації, векселі, інвестиційні сертифікати компаній із явними ознаками фіктивності. Паралельно видавалися кредити під заставу цих самих паперів, реальна вартість яких була близькою до нуля.
Як наслідок – високоліквідні активи банку заміщувалися активами, які неможливо було продати. І коли настав час розраховуватися з вкладниками, грошей просто не виявилося.
Позивач наполягає: відповідачі – а це і члени правління, і спостережної ради, і кредитного комітету – не могли не знати про фіктивний характер контрагентів. Мовляв, інформація про відсутність у емітентів реальних активів, працівників та господарської діяльності була доступною. Достатньо було провести елементарну перевірку, як того вимагають банківські нормативи.
Як розвивався судовий процес
Справа пройшла вже два повних кола судового розгляду, і це саме по собі показово.
Перший раз господарський суд Києва у вересні 2020 року відмовив у позові. Апеляція це рішення підтримала. Проте Верховний Суд у липні 2021 року скасував обидва рішення і відправив справу на новий розгляд. Тоді Суд чітко вказав: нижчі інстанції не дослідили докази, не надали оцінки фідуціарним обов’язкам відповідачів, не застосували норми права, що регулюють спірні відносини.
Але після повторного розгляду історія повторилася майже дослівно. У вересні 2023 року суд першої інстанції знову відмовив. Апеляція у жовтні 2025-го – теж. І ось тепер, у червні 2026 року, Верховний Суд знову скасовує ці рішення. Формулювання у постанові досить жорстке: суди «формально підійшли до розгляду справи» та проігнорували обов’язкові вказівки касаційної інстанції.
Що кажуть відповідачі
Позиція захисту зводиться до кількох ключових аргументів. По-перше, відповідачі припинили трудові відносини з банком ще наприкінці 2013 – на початку 2014 року. Усі подальші дії з продажу активів здійснював уже сам Фонд. Тож, мовляв, якщо активи продали за безцінь – це результат роботи Фонду, а не колишніх посадовців.
По-друге, на думку відповідачів, позивач так і не довів причинно-наслідкового зв’язку між їхніми конкретними діями та заявленим розміром збитків. А без такого зв’язку, нагадують вони, цивільна відповідальність не настає.
І по-третє – жоден із відповідачів, як вони стверджують, не мав особистої матеріальної зацікавленості в укладенні спірних правочинів.
Ключова правова проблема: фідуціарні обов’язки
Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Мамалуя О.О., Кондратової І.Д. та Кролевець О.А. звернула увагу на принципову річ. Відповідальність посадових осіб банку не можна оцінювати суто формально – мовляв, якщо внутрішні процедури дотримано, то й питань немає.
Стаття 92 Цивільного кодексу України вимагає від посадових осіб діяти добросовісно, розумно та в інтересах юридичної особи. І тут працює так зване «правило ділового рішення» (business judgment rule). Воно захищає керівників, якщо їхні рішення були обґрунтованими, ухваленими без конфлікту інтересів і на основі достатньої інформації.
Але – і це критично важливо – правило не покриває очевидно нерозумних, абсурдних рішень.
Верховний Суд наголосив: нижчі суди так і не перевірили, чи відповідали дії відповідачів загальним принципам кредитування, чи виходили вони за межі звичайного підприємницького ризику. Не проаналізували, чи дотрималися посадовці своїх фідуціарних обов’язків.
Презумпція вини: хто що має доводити
Тут важливий момент, який часто викликає плутанину навіть у судах. Частина 2 статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює презумпцію вини заподіювача шкоди. На практиці це означає: позивач повинен довести факт заподіяння шкоди, її розмір та протиправність дій відповідача. А от відсутність своєї вини має доводити вже сам відповідач.
Верховний Суд неодноразово підкреслював цю логіку – зокрема, у постановах від 10 квітня 2025 року у справі № 910/3782/21 та від 20 листопада 2025 року у справі № 910/8222/20. Тобто саме колишні керівники банку мали б пояснити суду, чому їхні рішення були виваженими, а ризики – прорахованими.
Проте суди першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду переклали увесь тягар доказування на Фонд. І це, на думку Верховного Суду, одна з фундаментальних помилок.
Докази, яких суди не помітили
У матеріалах справи фігурують документи, які заслуговують на пильну увагу. По-перше, це Звіт Національного банку України про інспектування банку «Даніель». У ньому зафіксовано: операції з сумнівними цінними паперами становили 58,7% усіх активів банку – майже 770 мільйонів гривень.
По-друге, Звіт про незалежну оцінку активів, виконаний ТОВ «Північно-східна консалтингова група». Його висновок: ринкова вартість активів, набутих за спірними правочинами, фактично нульова.
По-третє, постанови Правління НБУ – про віднесення банку до категорії проблемних (жовтень 2013 року), а згодом і до категорії неплатоспроможних (січень 2014 року). У цих документах прямо вказано на ризикову діяльність і викривлену звітність банку.
Колегія суддів Верховного Суду зазначила: попередні інстанції під час повторного розгляду взагалі не надали оцінки цим доказам. Так само залишилися поза увагою ознаки фіктивності цінних паперів, визначені Положенням, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 22.12.2010 № 1942.
Що далі
Справу знову передано до господарського суду міста Києва. І тепер перед суддями стоїть непросте завдання: нарешті повноцінно дослідити, чи справді двадцятеро колишніх посадовців свідомо вели банк до краху – чи йдеться про невдалі, але добросовісні бізнес-рішення.
Ключове, на чому наголосив Верховний Суд: потрібно перевірити кожен спірний правочин окремо. Встановити, хто саме голосував за нього, на підставі яких документів ухвалювалося рішення, чи була дотримана внутрішня процедура погодження. І найголовніше – чи діяли ці люди в інтересах банку, чи, навпаки, свідомо заміщували ліквідні активи «сміттям».
Відповідальність посадових осіб банку – тема, яка виходить далеко за межі однієї справи. Від того, як суди вмітимуть застосовувати статтю 92 Цивільного кодексу України в поєднанні з правилом ділового рішення, залежить, чи зможуть керівники проблемних банків і надалі уникати майнової відповідальності за свої дії.