Відстрочка від призову під час мобілізації – це не просто юридична норма, а реальний механізм захисту людей з інвалідністю, які потребують постійного догляду. Саме так подивився на ситуацію Одеський окружний адміністративний суд, коли до нього звернувся військовозобов’язаний, якому ТЦК відмовив у відстрочці через суто формальні підстави.
Давайте розберемо цю історію детальніше – вона варта уваги кожного, хто доглядає за родичами з інвалідністю і стикається з подібними труднощами.
Суть конфлікту: племінник, тітка і дочка за кордоном
Позивач – молодий чоловік 2000 року народження, військовозобов’язаний. Ще в дитинстві він залишився без батьківського піклування: мати померла, а відомості про батька були внесені до актового запису за частиною 1 статті 135 Сімейного кодексу України. Опіку над хлопчиком оформила його рідна тітка – сестра покійної матері.
Минають роки. У 2025 році тітка отримує II групу інвалідності. Лікарсько-консультативна комісія підтверджує: жінка потребує постійного стороннього догляду, самостійно пересуватися та обслуговувати себе вона не може. І саме племінник – уже дорослий чоловік – бере на себе цей догляд. Чесне слово, тут усе логічно: саме та людина, яку тітка колись узяла під опіку, тепер повертає їй турботу.
Факт постійного догляду офіційно зафіксувала комісія Фонтанської сільської ради Одеського району, склавши відповідний акт 28 жовтня 2025 року. Здавалося б, усе прозоро: є особа з інвалідністю, є той, хто про неї піклується, є документальне підтвердження.
Але коли позивач через Центр надання адміністративних послуг подав до ТЦК заяву про відстрочку від призову, йому відмовили.
Що не влаштувало ТЦК
Комісія Приморського РТЦК ухвалила рішення, оформлене протоколом №16 від 22 квітня 2026 року. Причина відмови звучала так: до заяви не долучено документів, які б підтверджували неможливість доньки тітки здійснювати постійний догляд за матір’ю.
Іншими словами, ТЦК побачив, що в особи з інвалідністю є донька – член сім’ї першого ступеня споріднення. І цього виявилося достатньо, щоб відхилити заяву племінника. Те, що донька з 2019 року постійно проживає у Великому Герцогстві Люксембург і фізично не може доглядати за матір’ю, – комісію не зацікавило.
А тим часом позивач надав і заяву самої доньки, де вона письмово підтвердила свою неможливість здійснювати догляд через проживання за кордоном, і посвідку на постійне проживання в Люксембурзі, й інші документи. Але ТЦК вимагав зовсім інші папери: довідку МСЕК, витяг з рішення експертної команди або висновок ЛКК – щодо самої доньки. Тобто – медичні документи на абсолютно здорову жінку, яка просто живе в іншій країні.
Крім того, чоловік тітки також має II групу інвалідності безстроково. Отже, він теж не може забезпечити постійний догляд. Виходило, що єдиною людиною, яка реально піклується про жінку з інвалідністю, був племінник. Але ТЦК це проігнорував.
Що каже закон
Тут важливий момент. Пункт 14 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає: не підлягають призову члени сім’ї другого ступеня споріднення особи з інвалідністю I або II групи, зайняті постійним доглядом за нею – за умови відсутності членів сім’ї першого ступеня споріднення.
А далі – ключове уточнення: якщо немає членів сім’ї першого та другого ступеня споріднення, норма поширюється на членів сім’ї третього ступеня. Племінник – це саме третій ступінь споріднення щодо тітки. Тож закон прямо дає йому право претендувати на відстрочку від призову, якщо родичі ближчих ступенів відсутні або не можуть доглядати.
Але що означає «відсутність»? Чи достатньо того, що людина просто значиться десь у документах?
Позиція Верховного Суду: дивимося на реальність, а не на папірці
Одеський окружний адміністративний суд, розглядаючи цю справу, звернувся до практики Верховного Суду – зокрема, справ №380/16966/24 та №520/14746/25. І висновок там однозначний: «відсутність інших членів сім’ї першого чи другого ступеня споріднення» означає реальну, фактичну відсутність тих, хто міг би здійснювати догляд.
Якщо ж родич юридично існує, але з об’єктивних причин не може піклуватися про особу з інвалідністю – він уважається відсутнім у розумінні закону. Проживання в іншій країні, на значній відстані – це якраз така об’єктивна причина. Колеги-юристи часто називають це принципом «реальної відсутності» – і він дедалі частіше спрацьовує в судовій практиці.
Суд також підкреслив: норма пункту 14 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює не абстрактне право на відстрочку, а діє в умовах воєнного стану для захисту осіб з інвалідністю, які потребують догляду. Формально відмовивши позивачу, ТЦК фактично порушив і права самої жінки з інвалідністю – адже вона залишилася б без необхідної допомоги.
Чому рішення ТЦК визнали протиправним
Суд звернув увагу на кілька важливих обставин, які проігнорував відповідач.
По-перше, акт про встановлення факту здійснення постійного догляду від 28 жовтня 2025 року – офіційний документ, складений комісією органу місцевого самоврядування. Він прямо підтверджує, що позивач доглядає за тіткою.
По-друге, заява доньки від 20 листопада 2025 року, в якій вона визнає свою неможливість здійснювати догляд через проживання в Люксембурзі. Посвідка на постійне проживання за кордоном – цілком переконливий доказ.
По-третє, інвалідність II групи чоловіка тітки, що також унеможливлює догляд з його боку.
І по-четверте – суд зазначив, що в матеріалах справи немає жодних доказів того, що комісія ТЦК взагалі зверталася із запитами до державних органів для перевірки інформації. Тобто відповідач навіть не спробував з’ясувати реальний стан речей – просто відмовив, бо «чогось не вистачило».
У підсумку суд визнав рішення ТЦК, оформлене протоколом №16 від 22 квітня 2026 року, протиправним і скасував його. А також зобов’язав відповідача прийняти рішення про надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 14 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Що це означає на практиці
Це рішення – важливий сигнал для всіх, хто стикається з подібною ситуацією. Формальний підхід ТЦК, коли відмовляють лише тому, що «десь є якийсь родич», не витримує судового контролю. Якщо цей родич об’єктивно не може доглядати за особою з інвалідністю – через хворобу, проживання за кордоном чи інші поважні причини – суд стає на бік того, хто реально здійснює догляд.
Крім того, суд чітко нагадав: право на відстрочку від призову не є чимось абстрактним. За ним стоїть конкретна людина з інвалідністю, яка без сторонньої допомоги просто не виживе. Тож коли ТЦК відмовляє у відстрочці від призову через формальні підстави, він ризикує не лише програти суд, а й залишити беззахисну людину без доглядача.
Водночас варто пам’ятати: кожна справа індивідуальна, і багато залежить від повноти поданих документів. У цьому випадку позивач надав вичерпний пакет – від акта про догляд до посвідки на проживання доньки за кордоном. Саме це дозволило суду побачити повну картину й ухвалити справедливе рішення.
