У 225-му окремому штурмовому полку спростували інформацію про існування так званих «загороджувальних загонів». Але сам факт появи таких чуток – уже тривожний сигнал для всієї армії. Історія почалася з того, що військовослужбовці та їхні родичі розповіли про випадки, які важко назвати простою армійською суворістю: погрози зброєю за самовільне залишення позицій, побиття і навіть утримання людей у якихось «ямах».
Давайте розберемося, що саме сталося, наскільки ці заяви серйозні з погляду права і чому командир підрозділу одночасно заперечує одне й визнає інше.
Звідки взялися розмови про «загороджувальні загони»
Спочатку визначимося з терміном, бо історичне забарвлення тут дуже важливе. Загороджувальні загони – це формування, які розміщуються позаду основних сил і мають наказ будь-якими засобами зупиняти тих, хто відступає без дозволу. В українському законодавстві такого поняття не існує взагалі. Статути ЗСУ не передбачають створення підрозділів, чиє завдання – силою, тим більше зброєю, впливати на своїх же військових.
Тому коли військовослужбовці 225-го полку заявили, що в їхньому підрозділі діють «загороджувальні загони», це прозвучало не просто як скарга на перевищення влади, а як звинувачення в організації чогось незаконного за самою своєю суттю.
Що розповіли військовослужбовці та їхні рідні
Інформація надійшла не через офіційні рапорти, а від самих бійців та членів їхніх сімей. За їхніми словами, в окремих випадках під час спроби самовільного залишення позицій до військових застосовували погрози зброєю. Крім того, звучали повідомлення про фізичне насильство – побиття, а також про утримання людей у непристосованих для цього місцях, які в повідомленнях називали «ямами».
Тут важливо розуміти: навіть якщо частина цих розповідей емоційно забарвлена або неточна в деталях, сам факт їхньої появи зобов’язує командування і правоохоронні органи провести ретельну перевірку. Бо за кожною такою заявою можуть стояти конкретні склади злочинів.
Як відреагував командир полку Олег Ширяєв
Командир 225-го окремого штурмового полку Олег Ширяєв зробив заяву, яку варто прочитати уважно – там багато нюансів. Він чітко відкинув саму ідею створення «загороджувальних загонів». За його словами, нічого подібного в підрозділі немає і не було. Це принципова позиція, бо визнання таких формувань означало б порушення не лише статутів, а й кримінального закону.
Водночас Олег Ширяєв не став заперечувати все підряд. Він визнав, що йому відомо про випадок побиття. І цей момент дуже показовий. Визнання конкретного факту насильства свідчить про те, що командир не намагається зробити вигляд, ніби в частині все ідеально. Більше того – причетних до цього порушення, за його словами, вже відсторонили.
Тут виникає логічне запитання: якщо загороджувальні загони заперечуються, але побиття визнається, то якою була правова природа дій тих, хто бив? Це була особиста ініціатива окремих посадових осіб, перевищення влади чи щось інше? Від відповіді на ці запитання залежить кваліфікація дій – і це вже зона відповідальності слідчих органів.
Юридична сторона: про що говорять закони
Навіть якщо офіційно жодних «загороджувальних загонів» не створювали, дії, описані військовослужбовцями, можуть підпадати під кілька статей Кримінального кодексу України. По-перше, це стаття 426-1 – перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством. Покарання за неї – від штрафу до позбавлення волі на строк до десяти років.
По-друге, якщо йдеться про умисне заподіяння тілесних ушкоджень, може поставати питання про кваліфікацію за статтями 121, 122 або 125 ККУ залежно від ступеня тяжкості. Погрози вбивством чи застосування зброї також містять окремий склад злочину (стаття 129 ККУ). Крім того, незаконне позбавлення волі або утримання людини в нелюдських умовах може розглядатися в контексті статті 146 або навіть 127 (катування) – залежно від обставин.
Важливе процесуальне правило: якщо військовослужбовець став жертвою злочину, він має право звернутися не лише до командування, а й напряму до Державного бюро розслідувань або до військової прокуратури. Інколи саме так, в обхід внутрішніх перевірок, і вдається досягти об’єктивного розслідування.
Чому не варто робити узагальнень
Окремо слід сказати ось про що. У вихідній інформації чітко зазначено: такі порушення прав особового складу зафіксовані лише в окремих підрозділах і не є загальноприйнятою практикою в українському війську. Це надзвичайно важлива репліка. Будь-яке узагальнення на кшталт «у ЗСУ діють загороджувальні загони» було б не лише маніпуляцією, а й кричущою неповагою до десятків тисяч військових, які виконують обов’язок чесно і в межах закону.
Випадок у 225-му полку – це привід не для знецінення всієї системи, а для посилення контролю за дотриманням прав людини в армії. Кожен прецедент, особливо коли командир визнає факт побиття, повинен ставати точкою відліку для системних змін.
Як має виглядати правильна реакція
Якщо відкинути емоції, то алгоритм дій у такій ситуації досить зрозумілий. Раз факт фізичного насильства визнано на рівні командування, то перше – це негайна передача матеріалів до правоохоронних органів. Жодне внутрішнє розслідування не замінить кримінального провадження. Друге – забезпечення безпеки постраждалим і свідкам. Третє – відкрита комунікація з особовим складом, щоб люди не боялися повідомляти про подібні речі.
І нарешті, четверте – це аналіз причин. Звідки взагалі могла виникнути потреба в позастатутних методах впливу? Чи була це реакція на масове залишення позицій? Чи особисті конфлікти? Відповіді на ці запитання не виправдовують насильство, але допомагають запобігти йому в майбутньому.
Тим часом сама заява про те, що «загороджувальних загонів» не існує, має підкріплюватися не лише словами. Прозорість перевірки, незалежне розслідування і, якщо вина когось буде доведена, реальна відповідальність – ось що насправді захистить репутацію полку краще за будь-які спростування. Інакше розмови про «загороджувальні загони» так і залишаться в інформаційному полі як недосказана історія, що отруює довіру між військовими та суспільством.
Коли армія стикається з болючими внутрішніми кейсами, найгірше – це замовчування. Приклад 225-го полку показує, що навіть в одному реченні командира можуть поєднуватися спростування і чесне визнання проблеми. Тепер головне, щоб за словами пішли дії. Адже кожен військовий, незалежно від посади та звання, перебуває під захистом одного й того самого закону – і в тилу, і на передовій, і під час відступу, і під час наступу. Без цього принципу будь-яка армія втрачає те, що відрізняє її від озброєного натовпу.
