Історія зі справи № 914/972/24 – яскравий приклад того, як земельний сервітут може стати предметом затяжного судового спору навіть між давніми партнерами. Укрзалізниця намагалася через суд примусити телеком-оператора оформити платне користування землею, але пройшла всі три інстанції – і скрізь отримала відмову. Давайте розберемося, що пішло не так і які уроки можна винести з цієї справи.
Суть конфлікту: кабель, земля і старі домовленості
Уявіть ситуацію. Укрзалізниця має у постійному користуванні величезну земельну ділянку – майже 88 гектарів у селі Оброшине на Львівщині. Через цю землю прокладено волоконно-оптичний кабель, який належить компанії «Євротранстелеком». Кабель там лежить не випадково – ще у 2001 році сама Укрзалізниця разом із Міністерством транспорту ініціювала створення цього оператора, щоб забезпечити себе сучасним зв’язком.
Між сторонами було укладено низку угод про співробітництво. Зокрема, генеральну угоду від 27 грудня 2001 року № 589/01 та угоду про співробітництво від 17 січня 2002 року. Цими документами сторони врегулювали все: і прокладання кабелю, і його експлуатацію, і технічне обслуговування. Укрзалізниця навіть отримала у користування 4 оптичні волокна для власних потреб.
Але у 2024 році позиція залізниці раптово змінилася. АТ «Укрзалізниця» звернулося до «Євротранстелекому» з пропозицією укласти договір земельного сервітуту. Простіше кажучи – оформити офіційне право обмеженого користування частиною ділянки за щомісячну плату у 847,70 грн. Оператор відмовився, і справа пішла до суду.
Хто має право вимагати земельний сервітут?
Тут криється перший важливий момент, який став каменем спотикання ще у першій інстанції. Господарський суд Львівської області вирішив, що позивач взагалі обрав неналежний спосіб захисту. Мовляв, вимагати встановлення земельного сервітуту може лише та особа, яка потребує користування чужою землею, а не власник ділянки.
Апеляційний суд цю логіку виправив. Західний апеляційний господарський суд у постанові від 15 квітня 2025 року чітко вказав: власник або землекористувач має таке саме право звернутися до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і особа, котра хоче користуватися його ділянкою. І це відповідає позиції Верховного Суду, висловленій у справах № 918/303/21 та № 907/409/24.
Але навіть після цього виправлення Укрзалізниця все одно програла. Чому?
Договори, які все змінюють
Ключовий аргумент апеляційного суду виявився простим і водночас нищівним для позивача. Укладені між сторонами угоди про співробітництво вже повністю врегулювали питання прокладання, експлуатації та обслуговування кабелю. Жоден пункт цих договорів не передбачає необхідності укладати ще й окремий договір земельного сервітуту.
Більше того, ці угоди продовжують діяти. У пункті 9.3 генеральної угоди прямо зазначено: реструктуризація, зміна форми власності чи організаційної структури сторін жодним чином не впливають на чинність документів. Тож навіть той факт, що Укрзалізниця змінила форму власності, нічого не змінює у правовідносинах із оператором.
Не слід забувати і про статтю 401 Цивільного кодексу України. Вона визначає сервітут як право користування чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Саме ця умова – неможливість іншого способу – виявилася фатальною для позиції Укрзалізниці.
Адже потреби відповідача вже задоволені через існуючі договори. Навіщо встановлювати земельний сервітут, якщо є діюча угода, яка дає ті самі можливості?
Що ще пішло не так у позивача
Суд апеляційної інстанції звернув увагу на ще одну технічну, але критичну проблему. Укрзалізниця просила встановити сервітут на площу 2,47 гектара, однак не надала жодних доказів на підтвердження ні самої площі, ні меж тієї частини ділянки, яку мав би охоплювати сервітут.
Стаття 98 Земельного кодексу України говорить, що земельний сервітут – це право на обмежене користування чужою земельною ділянкою. А стаття 403 Цивільного кодексу України вимагає, щоб сервітут чітко визначав обсяг прав щодо користування чужим майном. Без конкретних меж і підтвердженої площі суд просто не може встановити сервітут – це було б рішення без належного юридичного змісту.
Крім того, позивач не зміг довести, що встановлення земельного сервітуту взагалі потрібне відповідачу. Клопотання про призначення земельно-технічної експертизи Укрзалізниця заявила лише в апеляції, хоча мала можливість зробити це ще в суді першої інстанції. Апеляційний суд цілком логічно відхилив це клопотання.
Питання судових витрат: компромісний фінал
Окрема інтрига цієї справи – розподіл витрат на правничу допомогу. Спочатку суд першої інстанції стягнув з Укрзалізниці на користь «Євротранстелекому» повну заявлену суму – 41 500 грн.
Проте апеляція скоригувала цю цифру. Західний апеляційний господарський суд визнав, що заявлена сума не відповідає критеріям реальності та співмірності, які передбачені статтею 126 Господарського процесуального кодексу України. Складність справи та обсяг наданих адвокатом послуг не виправдовували такий розмір витрат. У результаті суму зменшили до 25 500 грн – відмовивши у стягненні 16 000 грн.
Верховний Суд погодився з таким підходом, зазначивши, що суд апеляційної інстанції правомірно оцінив заявлені витрати через призму обґрунтованості, реальності та пропорційності.
Що вирішив Верховний Суд
У липні 2025 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду поставив крапку в цій історії. Усі три підстави касаційного оскарження, на які посилалася Укрзалізниця, не знайшли підтвердження.
Перша – неврахування висновків Верховного Суду – виявилася безпідставною, бо апеляційний суд якраз правильно застосував попередні правові позиції. Друга – відсутність висновку щодо застосування норм Земельного кодексу України та Закону «Про електронні комунікації» – не отримала розвитку, оскільки скаржник навіть не обґрунтував, у чому полягає неправильне застосування цих норм. Третя – процесуальні порушення – також не підтвердилася: суд не приймав рішення про права незалучених осіб, дослідив докази належним чином, а відмова у призначенні експертизи була вмотивованою.
По суті, Верховний Суд підтвердив, що наявність діючих договорів між сторонами унеможливлює примусове встановлення земельного сервітуту. Якщо потреби особи вже задоволені через інший правовий механізм – сервітут стає зайвим інструментом. І суд не може створювати нові зобов’язання там, де вони вже врегульовані чинними угодами.
