Чи можливе звільнення від кримінальної відповідальності за строками давності без визнання провини? Верховний Суд у справі № 552/5595/18 дав однозначну відповідь – так. І це не юридична хитрість, а пряма норма закону.
Уявіть: 2003 рік. Людину підозрюють у тому, що вона виламала двері до чужої квартири та вдарила табуретом неповнолітнього, завдавши перелому. Проходять роки. Справа мандрує між судами, повертається прокурору, переходить зі старого Кримінально-процесуального кодексу 1960 року в новий Кримінальний процесуальний кодекс України. І ось у 2021-му – через 18 років після подій – Верховний Суд ставить крапку: підозрюваного звільняють. Потерпілі обурені – він же навіть не визнав провини.
Як так вийшло? Давайте розбиратися.
Що каже стаття 49 Кримінального кодексу
Механізм простий: якщо з моменту вчинення злочину минув певний час – людина звільняється від покарання. Для злочинів невеликої тяжкості це 3 роки, для середньої тяжкості – 5, для тяжких – 10, для особливо тяжких – 15. У цій справі фігурували статті 162 (порушення недоторканності житла) та 122 (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження) Кримінального кодексу України. Перша – злочин невеликої тяжкості, друга – середньої. Отже, строк давності складав 5 років.
А минуло 18. Питання, здавалося б, вирішене.
Але потерпілі вчепилися в один аргумент: підозрюваний не визнав вини. І справді – на перший погляд дивно: як можна звільнити людину від відповідальності, якщо вона навіть не каже «так, я це зробив»?
Чому визнання провини – не обов’язкова умова
Тут право мислить інакше, ніж здоровий глузд. Стаття 63 Конституції України та стаття 18 Кримінального процесуального кодексу України прямо забороняють примушувати людину визнавати свою вину. Це право, а не обов’язок.
Верховний Суд пояснив це гранично чітко: для звільнення від кримінальної відповідальності за строками давності потрібні три речі – наявність відповідної норми закону (стаття 49 КК), клопотання сторони обвинувачення та згода самого підозрюваного на закриття провадження. І все. Про визнання вини – жодного слова.
Логіка тут ось у чому. Інститут строків давності існує не для того, щоб «пробачати» злочинців, а тому, що з плином часу втрачається актуальність покарання. Докази псуються, свідки забувають деталі, суспільна небезпека діяння розмивається. Держава ніби каже: «Ми не можемо вічно тримати людину під загрозою переслідування».
До речі, важливий момент: звільнення за строками давності – безумовне. Суду байдуже, чи відшкодував підозрюваний шкоду, чи помирився з потерпілим, чи розкаявся. Це не ті підстави, де потрібне каяття. Це просто сплив часу.
А як щодо ухилення від слідства?
Потерпілі також стверджували: підозрюваний переховувався, тож строки давності мали б зупинитися. Справді, частина 2 статті 49 Кримінального кодексу України каже: якщо особа ухилялася від слідства або суду, перебіг строку зупиняється.
Але тут є нюанс, який часто ігнорують. Саме по собі зупинення досудового розслідування у зв’язку з розшуком підозрюваного ще не доводить факту ухилення. Людина могла просто не знати, що її розшукують. Для застосування частини 2 статті 49 КК потрібно довести саме умисні дії, спрямовані на уникнення відповідальності.
Крім того, існує ще один запобіжник. Частина 2 статті 49 КК встановлює абсолютний п’ятнадцятирічний строк – своєрідний дедлайн, після якого переслідування неможливе за жодних обставин. У цій справі минуло 18 років, тож навіть якби підозрюваний дійсно переховувався, абсолютний строк однаково сплив.
Один злочин – одне звільнення
Ще один цікавий аргумент скаржників: вони стверджували, що ОСОБА_6 вже звільняли від відповідальності за ті самі події. І це, мовляв, подвійне звільнення, якого закон не передбачає.
Суд розібрався. Виявилося, що у 2006 році потерпілий подавав скаргу приватного обвинувачення – але зовсім за іншою статтею (ч. 2 ст. 125 КК – легкі тілесні ушкодження). Тоді провадження справді закрили за строками давності. Але нинішня справа стосувалася інших правопорушень (ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 122 КК) та інших потерпілих. Тож жодного «подвійного звільнення» не було.
Приватне обвинувачення: що з ним не так
Окремо потерпілі наполягали: ці злочини належать до категорії приватного обвинувачення, а отже, без їхньої згоди закривати провадження не можна. Справді, за Кримінальним процесуальним кодексом України статті 162 та 122 належать до приватного обвинувачення.
Але Верховний Суд послався на правовий висновок Великої Палати від 3 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к). Суть його така: якщо потерпілий протягом усього провадження наполягав на притягненні винного до відповідальності – це вже достатнє волевиявлення для підтримання приватного обвинувачення. Саме так усе й було: потерпілі роками домагалися покарання.
А далі – ключове: суд закрив справу не через відмову потерпілих від обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК), а через звільнення від кримінальної відповідальності за строками давності (п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК). Це два абсолютно різні механізми. У першому випадку думка потерпілого – вирішальна. У другому – ні.
Що залишається потерпілим
І ось тут – мабуть, найпрактичніший висновок з усієї цієї історії. Закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами (а строки давності – це саме вони) не позбавляє потерпілого права на цивільний позов.
Тобто так: кримінальне переслідування припинилося, строки минули, держава більше не каратиме. Але якщо вам завдано шкоди – ви можете звернутися до суду в порядку цивільного судочинства й вимагати відшкодування. І це стосується не лише цієї конкретної справи, а будь-якого звільнення від кримінальної відповідальності за строками давності.
Верховний Суд окремо наголосив на цьому: у клопотанні прокурора навіть фігурувала сума відшкодування – 10 975 гривень. І хоча це питання не було вирішальним для закриття справи, сам факт показовий.
Кілька слів про процес
Касаційний розгляд цієї справи розтягнувся майже на рік через постійні клопотання потерпілих про перенесення засідань. Вони посилалися на карантин, на хворобу представника, на новий штам коронавірусу. Шість разів засідання відкладали. Зрештою Суд визнав це зловживанням процесуальними правами – тим більше що на момент розгляду в Україні діяв «зелений» рівень епідемічної небезпеки, а потерпілим неодноразово пропонували взяти участь у режимі відеоконференції.
Цей момент теж варто запам’ятати: якщо ви учасник процесу – ваші права не безмежні. Суд рано чи пізно поставить крапку.
Рішення у справі № 552/5595/18 – це не про те, що злочинці уникають покарання. Це про те, що право має чіткі межі. Строки давності – один із фундаментальних принципів кримінального права, а визнання провини тут справді ні до чого.
