Неправильне застосування статті 71 КК України призвело до того, що Харківський апеляційний суд призначив засудженій покарання, якого вона фактично не мала б отримати – принаймні в такому обсязі. Історія, про яку йтиметься, почалася зі справи № 610/1366/25, що дійшла до Верховного Суду, і закінчилася скасуванням апеляційного вироку. Давайте розберемося, що саме пішло не так.
З чого все почалося
Уявіть ситуацію: людина має судимість за попереднім вироком і отримала покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади строком на 10 років із конфіскацією майна. Вирок набрав законної сили 30 квітня 2024 року. А в січні-лютому 2025 року ця сама людина вчиняє нові кримінальні правопорушення – підробляє документи й намагається отримати компенсацію за пошкоджене майно, хоча права на неї не має.
Саме так сталося з мешканкою Балаклії, яку Балаклійський районний суд Харківської області 1 травня 2025 року засудив до пробаційного нагляду за кількома статтями Кримінального кодексу України: замах на шахрайство (частина 2 статті 15 і частина 1 статті 190), підроблення документів (частина 1 статті 358) і використання підроблених документів (частина 4 статті 358). Остаточне покарання за сукупністю правопорушень склало 2 роки пробаційного нагляду. А попередній вирок – той самий, від 22 березня 2024 року, – суд вирішив виконувати самостійно.
Але потім у справу втрутився прокурор, подав апеляційну скаргу, і тоді все стало значно серйозніше.
Що вирішив апеляційний суд
Харківський апеляційний суд 4 вересня 2025 року скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання. І замість того, щоб виконувати попередній вирок самостійно, апеляція застосувала правила складання покарань за сукупністю вироків. Керуючись статтею 71 Кримінального кодексу України, суд повністю приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком до нового.
І ось тут сталися дві фатальні помилки.
Перша: апеляційний суд приєднав усі 10 років позбавлення права обіймати посади. Але ж попередній вирок набрав законної сили ще 30 квітня 2024 року, і з того моменту засуджена вже відбула частину цього покарання. Невідбутий залишок становив 8 років 7 місяців 25 днів, а не всі 10 років. Друга: суд приєднав конфіскацію майна, хоча захист стверджував – і надав докази, – що це покарання вже було повністю виконане ще в червні 2024 року.
Фактично жінку двічі покарали за одне й те саме. А це вже, погодьтеся, виходить за межі здорового глузду та прямо суперечить статті 61 Конституції України.
Чому це важливо: логіка статті 71 КК
Тут важливий момент. Частина 1 статті 71 КК сформульована досить чітко: якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання за новим вироком повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Ключове слово – «невідбуту». Не всю, не призначену колись, а саме ту, що залишилася невідбутою на момент ухвалення нового вироку.
Звідки береться цей строк? За логікою Кримінально-виконавчого кодексу України, перебіг строку покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади, призначеного як основне покарання, починається з дня набрання вироком законної сили. Тобто з 30 квітня 2024 року. До моменту апеляційного розгляду минуло більше року – отже, невідбутою залишилася частина, а не повний строк.
Апеляційний суд цього не врахував. Просто взяв і приплюсував усі 10 років.
Що вирішив Верховний Суд
Верховний Суд, розглядаючи касаційні скарги і прокурора, і захисника, дійшов висновку, що обидві сторони мають рацію – хоча й частково.
Прокурор наполягав, що апеляція порушила вимоги статті 71 КК, приєднавши повний строк позбавлення права обіймати посади замість невідбутої частини. І Суд із цим погодився. Посилаючись на статтю 4 та главу 7 Кримінально-виконавчого кодексу України, він підтвердив: строк обчислюється з дня набрання вироком законної сили, тож на момент апеляційного розгляду частину покарання вже було відбуто.
Захисник, зі свого боку, стверджував, що конфіскація майна не могла бути приєднана повторно – адже вона вже відбулася. І тут Суд теж визнав слушність цих доводів. Згідно із Законом України «Про виконавче провадження», виконавче провадження підлягає закінченню в разі фактичного виконання рішення в повному обсязі. Захист долучив до скарги копію постанови державного виконавця від 6 червня 2024 року про закінчення виконавчого провадження. Це означало: конфіскація вже відбулася, приєднувати до нового вироку нема чого.
Але чому ж тоді скарги задоволені лише частково? Бо Верховний Суд, виявивши ці порушення, не міг самостійно їх усунути. За статтею 433 Кримінального процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права досліджувати докази, встановлювати нові обставини чи оцінювати достовірність документів. А без цього правильно визначити невідбуту частину обох покарань – і основного, і додаткового – неможливо.
Тому Суд скасував вирок Харківського апеляційного суду від 4 вересня 2025 року і направив справу № 610/1366/25 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Тепер апеляційному суду доведеться повернутися до цієї справи, ретельно визначити, яку саме частину покарання засуджена вже відбула, і лише після цього застосовувати правила статті 71 КК. Просто взяти й механічно додати весь строк, як це було зроблено минулого разу, вже не вийде. Як і не вийде повторно конфіскувати те, що держава вже отримала.
