Подати цивільний позов до поліцейського, який перевищив службові повноваження і завдав вам шкоди, – на перший погляд, єдиний правильний крок. Хто ж іще має компенсувати біль і збитки, як не сам кривдник? Однак Верховний Суд у справі № 344/8185/19 нагадав: коли шкоду заподіяно службовою особою під час виконання обов’язків, платити має держава. І це правило діє незалежно від того, чи визнали самого працівника поліції винним.
Давайте розберемося, як усе відбувалося і чому суд касаційної інстанції ухвалив саме таке рішення.
Вечір у дворі, який закінчився травмою
Усе сталося 10 червня 2017 року приблизно о десятій вечора в Івано-Франківську. Інспектор роти №1 батальйону Управління патрульної поліції патрулював вулиці та двори разом із військовослужбовцями Національної гвардії. Увагу патрульного привернули двоє чоловіків, які сиділи на дитячому майданчику.
Поліцейський підійшов і, не пояснюючи причин, звелів їм встати для поверхневої перевірки. Один із чоловіків – назвемо його потерпілим – відмовився. Він пояснив, що жодних заборонених речей при собі не має, і запропонував проїхати до відділку для огляду там. Але стояти з піднятими руками посеред двору, де прожив багато років, категорично не хотів.
Далі події розгорнулися блискавично. Патрульний не став сперечатися – без жодного попередження він схопив чоловіка за кисть правої руки й різко заламав її за спину. Жодної агресії з боку потерпілого не було – лише словесна незгода з вимогою. Проте цього виявилося достатньо, щоб застосувати фізичну силу.
Результат – гостре пошкодження акроміально-ключичного з’єднання правого плеча. За медичною класифікацією це тілесне ушкодження середньої тяжкості, таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я. Згодом судово-медична експертиза підтвердила: травма утворилася саме внаслідок залому руки за спину.
Тут важливий момент. У судах поліцейський намагався виправдати свої дії тим, що мав підозру – мовляв, чоловіки щось переховували в сумках. Або взагалі – що він нібито переслідував двох осіб, які забігли до того самого двору. Однак свідок-військовослужбовець Нацгвардії, який патрулював разом із ним, не підтвердив жодної з цих версій. Жодних підстав для поверхневої перевірки, передбачених статтею 34 Закону України «Про Національну поліцію», того вечора не існувало.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Івано-Франківський міський суд визнав патрульного винним за ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України – перевищення службових повноважень, що супроводжувалося насильством і спричинило тілесні ушкодження середньої тяжкості. Йому призначили три роки позбавлення волі, але звільнили від реального відбування покарання з іспитовим строком на два роки. Також на рік заборонили обіймати посади в органах Національної поліції.
Крім того, суд частково задовольнив цивільний позов потерпілого: стягнув із засудженого 1 400 гривень матеріальної шкоди та 30 000 гривень моральної. Апеляційний суд залишив це рішення без змін.
І ось тут починається найцікавіше. Сторона захисту подала касаційну скаргу, в якій, серед іншого, вказала: цивільний позов до поліцейського заявлено до неналежного відповідача. І колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду з цим аргументом погодилася.
Чому платити має держава, а не конкретний патрульний
Ключ до розуміння – стаття 1174 Цивільного кодексу України. Її зміст гранично чіткий: шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними діями посадової чи службової особи органу державної влади під час здійснення нею своїх повноважень, відшкодовується державою. І це відбувається незалежно від вини конкретного службовця.
Верховний Суд послався на практику Великої Палати, яка неодноразово висловлювалася з цього приводу. У постанові від 27 травня 2026 року (справа № 754/1519/22) прямо зазначено: обов’язок відшкодовувати шкоду покладається на державу як цивільного відповідача. Держава бере участь у справі через відповідний орган – зазвичай той, діями службовців якого завдано шкоду.
Простіше кажучи, якщо поліцейський на службі заподіяв вам шкоду, пред’являти цивільний позов до поліцейського особисто – це помилка. Правильний відповідач – держава в особі Національної поліції України або Міністерства внутрішніх справ. Саме ці органи представляють державу в суді й саме з них стягується компенсація.
Колегія суддів Верховного Суду підкреслила: у цій справі поліцейський вчинив злочин під час виконання службових обов’язків, перебуваючи на посаді інспектора патрульної поліції. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували статтю 1174 Цивільного кодексу України.
А як же вирок – його скасували?
Ні. Тут важливий момент, який часто викликає плутанину. Верховний Суд не чіпав вирок по суті – винуватість поліцейського у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України, залишилася підтвердженою. Покарання теж не змінилося.
Скасували лише частину про стягнення матеріальної та моральної шкоди безпосередньо із засудженого. Справу в цій частині направили на новий розгляд до суду першої інстанції – але вже в порядку цивільного судочинства. Тобто потерпілому доведеться подавати окремий позов, і відповідачем у ньому має виступати держава, а не колишній патрульний.
Крім того, суд касаційної інстанції відхилив доводи захисту про недоведеність вини. Показання потерпілого, свідків, відеозапис із нагрудної камери поліцейського, висновки судово-медичних експертиз – усе це склалося в переконливу картину. Жодних законних підстав для поверхневої перевірки того вечора у патрульного не було, як і підстав для застосування фізичної сили без попередження.
Що це означає для звичайної людини
Якщо ви постраждали від неправомірних дій поліцейського, слідчого чи іншої службової особи, не поспішайте пред’являти цивільний позов до поліцейського особисто. Так, це інтуїтивно зрозуміле бажання – притягнути до відповідальності саме того, хто завдав болю. Але юридично правильний шлях – вимагати компенсації від держави через її уповноважений орган.
Помилка у визначенні відповідача не означає, що ви взагалі не отримаєте відшкодування. Суд може замінити неналежного відповідача на належного – це стандартна цивільно-процесуальна процедура. Але краще одразу все робити правильно, щоб не гаяти час і не проходити кола судових інстанцій зайвий раз.
До речі, цей підхід – не новела. Аналогічні висновки Верховний Суд робив і раніше, зокрема у справах № 523/9076/16-ц (квітень 2018 року), № 127/93/17-ц (листопад 2018 року) та № 712/10956/16-к (лютий 2023 року). Справа № 344/8185/19 ще раз підтвердила: держава не може сховатися за спиною свого працівника, коли той діяв від її імені. І саме держава, а не конкретний службовець, має тримати фінансову відповідальність перед постраждалою людиною.
