Ст. 348 КК України передбачає від 9 років до довічного позбавлення волі. Ідеться про замах на вбивство працівника правоохоронного органу. У справі № 642/5346/23 Верховний Суд остаточно підтвердив: сім пострілів із бойового пістолета в бік поліцейських – достатньо для такої кваліфікації, навіть якщо обвинувачений наполягав, що стріляв «в асфальт» і нікого не хотів убивати.
Давайте розберемо цю справу детальніше. Вона цікава не стільки драматичними обставинами, скільки тим, як суди визначали умисел. А це – ключове питання для будь-якого провадження за ст. 348 Кримінального кодексу України.
Нічне переслідування: що сталося 30 березня 2023 року
Близько пів на першу ночі, комендантська година, Харків. Екіпаж патрульної поліції помічає автомобіль «Мазда» без номерних знаків. Водій на вимогу зупинитися не реагує – вмикаються проблискові маячки, починається переслідування.
Біля воріт військової частини автомобіль нарешті гальмує. Поліцейські представляються, просять пред’явити документи. У відповідь – середній палець, нецензурна лайка, а потім різкий старт. Водій таранить ворота, збиваючи одного з патрульних, і заїжджає на територію частини.
Там, відкривши вікно, він вигукує: «Мочіть мусорів, діставайте стволи». Військовослужбовець із гаражного боксу виносить автомат і перезаряджає його. Поліцейські, оцінивши загрозу, вибігають за межі частини. А далі – автомобіль знову виїжджає за ворота. З нього виходить сержант із пістолетом ТТ калібру 7,62 мм і відкриває вогонь.
Сім пострілів. Кулі б’ють в асфальт поруч із поліцейськими. Ті чують свист біля вух, бачать іскри від рикошетів. У відповідь один із патрульних застосовує табельну зброю – сержант отримує три поранення в ноги. Стрілянина припиняється.
Вирок і позиція захисту
Ленінський районний суд м. Харкова 24 травня 2024 року засудив військовослужбовця до 10 років позбавлення волі за ст. 348 КК України. Санкція цієї статті – від 9 до 15 років або довічне. Тож призначене покарання ближче до мінімуму. Додатково з обвинуваченого стягнули по 20 000 гривень моральної шкоди на користь трьох потерпілих. Полтавський апеляційний суд 8 травня 2025 року залишив вирок без змін. Справа пішла до Верховного Суду.
Захисник у касаційній скарзі виклав цілу низку доводів. Головний – відсутність умислу на вбивство. Логіка була такою: сержант перебував на відстані близько 40 метрів від поліцейського авто. Постріли робив не прицільно, а в асфальт перед собою, метрів на десять. Жоден поліцейський не постраждав від його куль. Як можна говорити про замах на вбивство, якщо стріляли в землю?
До того ж, за версією обвинуваченого, він вважав, що на військову частину напали – можливо, це диверсійно-розвідувальна група, а не справжня поліція. Тож його дії були спрямовані на відбиття нападу, а не на позбавлення життя правоохоронців. Захист навіть припускав: за інших обставин дії сержанта варто було б кваліфікувати за ст. 345 КК України – погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу. А це зовсім інша санкція, значно м’якша.
Як суди визначали умисел: логіка, підтримана Верховним Судом
Ось тут і криється найцікавіше. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність прямого умислу на вбивство, і Верховний Суд із цим повністю погодився. На чому ж базувалася така позиція?
Перше – характер зброї та дій. Обвинувачений – військовослужбовець із навичками стрільби. Сам у суді заявив: «Стріляю влучно». Сім пострілів із бойового пістолета ТТ у бік людей – це не випадковість і не необережність.
Друге – показання очевидців. Потерпілі та свідки одностайно стверджували: іскри від влучань куль в асфальт були просто перед службовим авто, за яким вони ховалися. Поліцейські чули свист біля голови. Сам обвинувачений не заперечував – постріли спрямовувалися в бік правоохоронців, а не в протилежний бік.
Третє – поведінка до і після. Сержант уже заїхав на територію військової частини. Ворота зачинилися. Небезпека, якщо вона й існувала, минула. Але він наказав знову відкрити ворота, виїхав назовні, пройшов у напрямку поліцейських і почав стріляти. Навіщо було повертатися, якщо метою був лише захист?
Четверте – супутні висловлювання. Заклик до товаришів по службі «Мочіть мусорів, діставайте стволи» апеляційний суд окремо оцінив як доказ спрямованості умислу саме на позбавлення життя.
Ключова теза, яку зафіксував Верховний Суд: для кваліфікації за ст. 348 КК України не потрібно, щоб винний точно знав, які саме службові обов’язки виконує поліцейський. Достатньо, щоб він усвідомлював сам факт – перед ним працівник правоохоронного органу, який діє в межах повноважень. А це усвідомлення у сержанта було: патрульні перебували у форменому одязі, на службовому авто зі знаками розрізнення.
Окремо варто згадати позицію Великої Палати Верховного Суду, на яку послалася колегія суддів. У постанові від 27 листопада 2019 року (справа № 629/847/15-к) зазначено: кримінальна відповідальність за ст. 348 настає, якщо злочин вчинено з метою не допустити чи припинити правомірну діяльність потерпілого, змінити її характер або з мотивів помсти. І не має значення, скільки часу минуло з моменту виконання службових обов’язків до моменту посягання.
Процесуальні нюанси: присяга, потерпілі та моральна шкода
Захист намагався довести і процесуальні порушення. Головний аргумент – місцевий суд нібито не привів свідків і потерпілих до присяги, отже, їхні показання недопустимі.
Верховний Суд перевірив звукозаписи судових засідань. З’ясувалося: перед кожним допитом суддя питав, чи отримували свідки пам’ятку про права, чи підписували присягу, і попереджав про кримінальну відповідальність за неправдиві показання. Процедура в цілому була дотримана. Щоправда, у двох потерпілих підписаної присяги в матеріалах справи не знайшлося. Але цей недолік виправив апеляційний суд – повторно допитав обох, привів до присяги за всіма правилами. Верховний Суд визнав, що порушення не було істотним і не вплинуло на законність вироку.
Ще один цікавий момент: один із чотирьох потерпілих так і не з’явився до суду. Звільнився з поліції, місце перебування – невідоме. Місцевий суд неодноразово відкладав засідання, намагався його викликати, але безуспішно. Захист ставив резонне запитання: як можна визнати доведеним умисел на вбивство людини, яку навіть не допитали? Верховний Суд відповів лаконічно: винуватість підтверджена всією сукупністю доказів, а відсутність показань одного потерпілого не спростовує загальної картини.
Цивільні позови теж стали предметом спору. Захист наполягав – жодних доказів моральних страждань потерпілі не надали, а на запитання суду самі підтвердили їх відсутність. Як же тоді можна щось стягувати? Суди послалися на практику Європейського суду з прав людини: емоційні страждання не завжди можна підтвердити документально. Реальна загроза життю, гострий нервовий стрес, порушення звичного ритму життя – усе це очевидні наслідки. А для одного з потерпілих додалися ще й тілесні ушкодження, через які довелося залишити службу в правоохоронних органах. Сума 20 000 гривень – співмірна і справедлива, вирішили суди.
Межі касаційного перегляду: що залишилося за дужками
Колегія суддів Верховного Суду нагадала важливу річ: касаційна інстанція не переоцінює докази і не встановлює нових обставин. Її завдання – перевірити правильність застосування норм права. Тому всі аргументи захисту про «неповноту судового розгляду», «невідповідність висновків фактичним обставинам» і «власну оцінку доказів» були відхилені ще на етапі визначення меж перегляду.
Саме з цієї причини суд не став оцінювати дії інших учасників події. Захист активно доводив: конфлікт спровокував військовослужбовець Військової служби правопорядку, який першим відкрив вогонь по автомобілю сержанта. І що ухвала Червонозаводського районного суду м. Харкова від 7 вересня 2023 року навіть зобов’язала внести відомості до ЄРДР щодо неправомірних дій цього військовослужбовця. Але суди у кримінальному провадженні зв’язані межами обвинувачення – вони розглядають справу лише щодо конкретної особи. Оцінювати законність дій третіх осіб у цьому процесі не було процесуальної можливості.
І ще один штрих – стан алкогольного сп’яніння. Судово-токсикологічна експертиза виявила в крові сержанта 2,10 проміле етилового спирту. Захист пояснював: після поранення він попросив пляшку горілки, щоб втамувати біль. Але жодних доказів цього твердження надано не було. Суди визнали сп’яніння обтяжуючою обставиною. І хоча воно не є кваліфікуючою ознакою за ст. 348 КК України, цей фактор врахували при призначенні покарання. А оскільки 10 років – це ближче до мінімальної межі, Верховний Суд не знайшов тут підстав для втручання.
Постанова остаточна й оскарженню не підлягає.
