Ч. 1 ст. 263 КК України – стаття, яка викликає чимало суперечок, коли мова заходить про реальне покарання. Одні суди призначають умовний строк, інші – ні. Де проходить межа? Відповідь частково дає постанова Верховного Суду від 15 липня 2026 року у справі № 718/2895/24.
Давайте розберемо цю історію без юридичного туману. У лютому 2024 року чоловік продав іншій особі цілий арсенал: 80 патронів калібру 5,45 мм, підствольний гранатомет калібру 40 мм і сім гранат. Ціна питання – 40 000 гривень. Усе це кваліфікували за ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України – незаконне придбання, зберігання та збут вогнепальної зброї, бойових припасів і вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу.
Перша інстанція – Кіцманський районний суд Чернівецької області – у березні 2025 року призначила обвинуваченому три роки позбавлення волі. Але одразу ж звільнила від відбування цього покарання з іспитовим строком на три роки, пославшись на статтю 75 КК України. Тобто – умовно.
Прокурор із таким фіналом не погодився. І треба сказати, небезпідставно.
Чому апеляція двічі поверталася до цієї справи
Спочатку Чернівецький апеляційний суд у травні 2025 року залишив вирок першої інстанції без змін. Прокурор пішов далі – подав касаційну скаргу. І Верховний Суд 19 листопада 2025 року частково її задовольнив: скасував ухвалу апеляційного суду, вказавши на істотні порушення Кримінального процесуального кодексу України та надмірну м’якість покарання.
Тут важливий момент: Верховний Суд уже тоді дав зрозуміти – звільнення від відбування покарання з випробуванням у такій справі викликає серйозні питання. Справа не в тому, що суд першої інстанції вийшов за межі санкції. Санкція ч. 1 ст. 263 КК України – від трьох до семи років. Три роки – це мінімум. Проблема саме в тому, що призначений строк зробили умовним.
Справу направили на новий апеляційний розгляд. Цього разу – до Івано-Франківського апеляційного суду. І 22 січня 2026 року він ухвалив новий вирок: ті самі три роки позбавлення волі, але вже без жодного умовного строку. Реально.
Що намагався довести захист у касації
Захисник подав касаційну скаргу до Верховного Суду. Аргументів було кілька, і всі вони заслуговують на увагу.
Перший – процедурний. 22 січня 2026 року в апеляційному суді замінили одного із суддів колегії через лікарняний. Захисник наполягав, що учасників не повідомили про заміну заздалегідь і не з’ясували належним чином питання про відводи. Мовляв, це ставить під сумнів законність вироку.
Верховний Суд із цим не погодився. Кримінальний процесуальний кодекс України справді не вимагає від суду окремо й заздалегідь повідомляти сторони про заміну судді. Головне – щоб на початку засідання головуючий оголосив склад колегії та запитав про відводи. Із звукозапису засідання видно: усе це було зроблено. Тож порушення немає.
Другий аргумент – формальний. Апеляційний суд не зарахував у строк покарання період, який обвинувачений провів під вартою – з 7 серпня до 4 жовтня 2024 року. Це дійсно так. Але, як з’ясувалося, пізніше – 25 березня 2026 року – Івано-Франківський апеляційний суд окремою ухвалою виправив цю ситуацію. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України строк попереднього ув’язнення зарахували: день за день. Тому цей довід, хоч і формально правильний, не став підставою для скасування вироку.
Колегія суддів прямо зазначила: скасовувати рішення виключно з формальних міркувань, коли помилку вже виправлено, недоцільно.
Третій і, мабуть, найцікавіший аргумент – про вихід апеляційного суду за межі вимог прокурора. Логіка захисту була такою: прокурор у прохальній частині просив скасувати вирок лише в частині призначеного основного покарання, а «в іншій частині – залишити без змін». Оскільки ст. 75 КК України не є частиною основного покарання, то, на думку захисника, апеляційний суд не мав права її чіпати.
Але Верховний Суд пояснив: стаття 420 КПК України прямо дозволяє апеляційному суду скасувати вирок і ухвалити новий, зокрема у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Саме це й сталося. Вимога прокурора призначити три роки позбавлення волі без згадки про умовний строк означала саме реальне відбування. Тут усе в межах закону.
А що з особою засудженого? Хіба немає підстав для пом’якшення?
Чесно кажучи, характеристика обвинуваченого справді непогана. Раніше не судимий – у силу ст. 89 Кримінального кодексу України. На обліках у нарколога та психіатра не перебуває. За місцем проживання характеризується добре. Має неповнолітнього сина 2008 року народження. Займається волонтерством, допомагав із гуманітарними вантажами в зону бойових дій.
Обставин, які обтяжують покарання, суд не встановив. А пом’якшуючі – щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину – були враховані.
І тут виникає резонне запитання: чому ж тоді не умовний строк?
Відповідь криється в характері вчиненого. Кримінальне правопорушення за ч. 1 ст. 263 КК України належить до категорії тяжких. Мова йде не про одну гранату, знайдену в лісосмузі, а про цілий набір бойових засобів, які цілеспрямовано продали за гроші. 80 патронів, сім гранат, підствольний гранатомет. Це не «випадково знайшов», це – збут.
Верховний Суд чітко дав зрозуміти: апеляційний суд обґрунтовано визнав неможливим застосування ст. 75 КК України. Покарання призначено в мінімальній межі санкції – три роки. І воно має бути реальним.
До речі, саме поняття «явно несправедливого покарання», про яке говорить ст. 414 КПК України, передбачає не будь-яку відмінність в оцінці, а розбіжність принципового характеру. Тобто істотну диспропорцію між тим, що призначив суд, і тим, що мало би бути призначено з урахуванням усіх обставин. Колегія суддів такої диспропорції не побачила.
Щодо провокації: чому цей аргумент не спрацював
Захист також натякав на провокацію з боку правоохоронців. Мовляв, залучили агента під вигаданим прізвищем, той спровокував обвинуваченого на продаж. І грошей – 40 000 гривень – під час обшуку не знайшли.
Але є один суттєвий нюанс. Справа в першій інстанції розглядалася за спрощеною процедурою – відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК України. Це означає, що обвинувачений повністю визнав вину й не оспорював фактичних обставин. У судовому засіданні він особисто підтвердив, що шкодує про вчинене і розуміє свою помилку.
Ні в першій інстанції, ні в апеляції питання про провокацію не піднімалося. Суди не встановили жодних ознак протиправного підбурювання. А в касації оспорювати факти – це вже запізно, бо Верховний Суд не переоцінює докази. Стаття 433 КПК України чітко окреслює межі касаційного перегляду, і перевірка фактичних обставин туди не входить.
До того ж захист у касаційній скарзі навіть не вказав, що ці питання порушувалися раніше й були проігноровані судами. По суті, аргумент про провокацію прозвучав як додатковий довід на користь пом’якшення покарання, а не як самостійна підстава для скасування вироку.
15 липня 2026 року Верховний Суд залишив вирок Івано-Франківського апеляційного суду без змін. Касаційну скаргу захисника – без задоволення. Три роки реального позбавлення волі.
Ця справа – добрий приклад того, як працює принцип співмірності покарання. Навіть бездоганна репутація, волонтерство і щире каяття не завжди переважують тяжкість злочину, коли йдеться про збут зброї та боєприпасів. Стаття 75 КК України – це не автоматична опція, а інструмент, який суд застосовує вибірково, зважаючи на всі обставини.
Іноді три роки за гратами – це не надмірна суворість, а адекватна відповідь на характер і небезпеку вчиненого.
