Єдиний прямий доказ у справі про державну зраду – відеоінтерв’ю військовополоненого. Верховний Суд сказав: це недопустимий доказ. 2 липня 2026 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду ухвалила рішення у справі № 591/3720/24, яке може змінити підходи до збирання доказів у кримінальних провадженнях під час війни. Розберімося, що саме сталося і чому це важливо для кожного.
Що сталося: фабула справи
Зарічний районний суд міста Суми 16 травня 2025 року визнав громадянина України винним у державній зраді за частиною 2 статті 111 Кримінального кодексу України. Вирок – 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
За версією обвинувачення, чоловік під час воєнного стану, перебуваючи в російському Бєлгороді, 23 вересня 2022 року добровільно прийшов до військкомату, вступив у змову з представниками збройних сил РФ і був мобілізований. Уже 28 вересня його доправили на Луганщину, де він виконував бойові завдання біля села Червонопопівка Сєвєродонецького району. А 28 жовтня потрапив у полон до Збройних Сил України.
Сумський апеляційний суд 14 січня 2026 року залишив вирок без змін. Здавалося б, усе логічно. Але захист пішов до касації – і не дарма.
На чому трималося обвинувачення
Суди першої та апеляційної інстанцій побудували свої висновки на кількох доказах. Давайте подивимося на них уважно.
Перше – відеозапис інтерв’ю із засудженим, розміщений на YouTube-каналі, та протокол його огляду від 6 березня 2024 року. Саме в цьому відео чоловік розповідав про візит до військкомату, мобілізацію, переміщення на Луганщину та взяття в полон. Друге – лист Державної міграційної служби, який підтверджував українське громадянство обвинуваченого. Третє – документи про його колишню службу в Державній прикордонній службі України. Четверте – лист УСБУ про перетин державного кордону в напрямку РФ. І п’яте – лист Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими про те, що 31 грудня 2022 року засудженого передали Росії в межах обміну.
Колегія Верховного Суду проаналізувала цей набір і дійшла невтішного для обвинувачення висновку. Документи про громадянство і службу в ДПСУ доводять лише правовий статус особи – але не сам злочин. Листи СБУ та Координаційного штабу підтверджують факт виїзду до РФ і перебування в полоні, однак не містять жодної інформації про те, як, коли і з яких мотивів чоловік опинився у складі ворожих збройних формувань.
Іншими словами: вся фактична картина злочину – дати, місця, обставини – була встановлена виключно зі слів самого обвинуваченого, записаних на відео. Жодних військових документів РФ, жодних інших доказів його участі в бойових діях на боці ворога у матеріалах справи не було.
Чому відео стало недопустимим доказом
Ось тут – найцікавіше. Суди першої та апеляційної інстанцій визнали відеозапис допустимим, пославшись на те, що це «електронний документ», виявлений у відкритому доступі в Інтернеті й оформлений протоколом перегляду. Звучить технічно переконливо, чи не так?
Але Верховний Суд подивився глибше. Допустимість доказу, наголосив він, визначається не формою його фіксації слідчим, а законністю джерела й обставин, за яких були отримані самі відомості. І обставини ці – м’яко кажучи, сумнівні.
На момент запису інтерв’ю засуджений перебував у статусі військовополоненого під повним, всеосяжним контролем органів влади України. Потрапити до режимного об’єкта з високим ступенем ізоляції стороння особа з камерою могла лише за прямого дозволу і активного сприяння адміністрації місця утримання. Тут важливий момент: Верховний Суд послався на практику Європейського суду з прав людини. Якщо держава створює для третіх осіб спеціальні умови в ізольованому середовищі, щоб «вивудити» самовикривальні свідчення від людини, позбавленої свободи, в обхід процесуальних гарантій – це функціональний еквівалент допиту без адвоката і без роз’яснення права на мовчання. За таких обставин виникає презумпція, що приватний співрозмовник діяв як де-факто агент держави.
До речі, блогер, який записав це інтерв’ю, спеціалізується саме на контенті за участю військовополонених – на його каналі десятки подібних відео. Регулярний допуск до полонених свідчить про системну інтеграцію його діяльності з функціонуванням місць утримання. І ще один красномовний штрих: ще до початку запису інтерв’юер уже знав, що засуджений служив у зоні АТО в складі українських сил. Саме перебування в полоні такої інформації дати не могло. Логічний висновок – блогер отримав її від представників державних органів України до інтерв’ю. Тобто мало місце інформаційне сприяння.
Суд також звернув увагу на суб’єктивне сприйняття ситуації самим полоненим. Людина в ізоляції, підпорядкована суворому режиму установи, без захисника. Будь-яке розпитування, організоване за сприяння адміністрації, вона обґрунтовано сприймає як примусовий захід або елемент процедури, від якого неможливо вільно відмовитися. Записана на камеру «добровільна згода» не нівелює примусового характеру самої ситуації.
Міжнародне гуманітарне право теж проти
Верховний Суд застосував принцип системної інтеграції: в умовах війни норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мають тлумачитися узгоджено з міжнародним гуманітарним правом. А стаття 13 Третьої Женевської конвенції прямо забороняє піддавати військовополонених «цікавості публіки».
У сучасних конфліктах ця заборона поширюється й на публікацію фото- та відеоматеріалів, записів допитів чи приватних розмов – незалежно від каналу поширення, включаючи Інтернет. Дозвіл держави на створення й публікацію такого інтерв’ю є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. Як наслідок – держава не може одночасно порушувати свої міжнародні зобов’язання і посилатися на законність зібраних у такий спосіб доказів.
Отже, відеозапис інтерв’ю, отриманий за системного сприяння та інформаційного підживлення з боку органів державної влади в обхід статті 63 Конституції України та статті 18 Кримінального процесуального кодексу України, – це недопустимий доказ у розумінні статті 87 КПК України.
Що ще не помітили суди
Але на цьому проблеми не закінчилися. Верховний Суд звернув увагу ще на два суттєвих недоліки.
Перше. Сторона захисту послідовно стверджувала: під час інтерв’ю засуджений неодноразово казав про примус і залякування з боку представників РФ під час мобілізації. Це мало ключове значення для кваліфікації – добровільність є обов’язковою ознакою складу злочину за статтею 111 Кримінального кодексу України. Апеляційний суд просто проігнорував цей довід. Хоча наявність у матеріалах справи небезпідставних тверджень про примус покладає тягар спростування саме на сторону обвинувачення.
Друге – і це, мабуть, найцікавіше для юристів – питання конкуренції кримінально-правових норм. Обвинувачення кваліфікувало дії за частиною 2 статті 111 КК України (державна зрада у формі переходу на бік ворога). Але ж існує частина 7 статті 111-1 КК України – спеціальна норма, яка передбачає відповідальність саме за добровільну участь громадянина України в збройних формуваннях держави-агресора. За принципом вузького тлумачення кримінального закону, якщо діяння повністю охоплюється спеціальною нормою, застосування загальної є неправильним. Суди навіть не пояснили, чому обрали саме статтю 111.
Що вирішив Верховний Суд
Касаційний суд частково задовольнив скаргу захисника. Ухвалу Сумського апеляційного суду від 14 січня 2026 року скасували, а справу направили на новий апеляційний розгляд.
Важливе уточнення: Верховний Суд не сказав, що засуджений невинуватий. Як суд права, він не має повноважень переоцінювати докази та встановлювати фактичні обставини. Але він чітко вказав: вирішальний доказ обвинувачення є недопустимим, а апеляційний суд припустився істотних процесуальних порушень.
Тепер Сумський апеляційний суд має повторно розглянути справу. Без відеоінтерв’ю як доказу, з урахуванням доводів захисту про примус і з належним обґрунтуванням правової кваліфікації. Чи означає це виправдувальний вирок? Не обов’язково. Але це означає, що навіть під час війни держава не може збирати докази в обхід Конституції, Кримінального процесуального кодексу України та міжнародного гуманітарного права. Недопустимий доказ – це не юридична дрібниця, а фундаментальна гарантія того, що правосуддя залишається правосуддям.
